— Як ти могла?! — вигукнула Олеся, розмахуючи зім’ятим папером. — Як ти посміла підписати цю дурни́цю?!
Ганна здригнулася, відставила чашку з кавою й повільно обернулася до сестри. На її обличчі не було жалю, лише втома.
— Підписала й підписала. Що тут такого? — зни́зала вона плечима. — Хата все одно на продаж, сама ж казала…
— Казала?! — голос Олесі затремтів від обурення. — Я казала, що треба разом вирішувати! Разом, Ганно! А ти за моєю спиною з риєлторами домовилася! Та ще й ціну занизила удвічі!
— Не удвічі, а… — почала було Ганна, але сестра не дала їй договорити.
— У півтора! І що? Багато змінилося?! Це ж мамин дім, розумієш? Наш обох! А ти вирішила, що тобі одній тут верхи́!
У кухні запанувала тиша. Лише дзижчали старі годинники на стіні, ті самі, що колись мама привезла з Польщі. Ганна мовчки стояла біля вікна, дивлячись у двір, де вони з Олесею колись грали у «класики».
— Ти взагалі усвідомлюєш, що робиш? — продовжила Олеся, вже тихіше. — У мене син до університету готується, грошей — як небу́ доста́. А в тебе донька заміж збирається, весілля влаштовувати. Нам обом ці кошти — як повітря!
— Ось саме тому, — обернулася Ганна, — я й поспішила. Поки є покупці, поки наш район у ціні. А потім нікому не зда́си́м цю хату.
— Але ми ж домовлялися! — у голосі Олесі прозвучали сльози. — Ти ж обіцяла: будемо вирішувати разом!
— Домовлялися, домовлялися… — махнула рукою Ганна. — А потім ти тиждень у від’їзді була, телефон не брала. Покупці чекати не будуть, у них вибір великий.
Олеся сіла на стілець, уронила голову в долоні. Папір із договором лежав на столі, ніби глузував із неї.
— Мені довелося їхати до тітки в село, — прошепотіла вона. — Вона хворіла, зовсім сама. Я ж тобі казала…
— Казала, не казала… — відмахнулася Ганна. — Справу зробила. Гроші отримаємо за місяць, поділимо навпіл — і квіт.
— Квіт?! — зірвалася Олеся. — Ти вважаєш, що все?
Ганна налила собі кави, сіла навпроти сестри. Її обличчя було спокійне, майже байдуже.
— А що ще? Хату продаємо, гроші ділимо. Справедливо ж.
— Справедливо… — гірко усміхнулася Олеся. — А чи справедливо — не запитати мене? Не дочекатися, поки повернуся?
— Олесю, годі драми розводити! — поморщилася Ганна. — Подумаєш, хату продаємо. Та все одно ніхто з нас тут жити не збирався.
— Не збирався?! — у очах Олесі спалахнуло. — А хто що́вихідні сюди приїжджав? Хто в городі копався, дах лагодив? Хто сусі́дам допомагав за домом доглядати?
— Ну і що? — зни́зала плечима Ганна. — Хобі у тебе таке. А я, між іншим, комуна́льні все ці роки опла́чувала.
— Комуна́льні… — Олеся підвелася, підійшла до вікна. — Ганно, ти взагалі пам’ятаєш, як ми тут жили? Як мама нас виховувала? Пам’ятаєш, як у цій кухні уроки робили?
— Пам’ятаю, — коротко відповіла Ганна. — І що?
— Як — що?! — обернулася Олеся. — Це ж нашаВони мовчки дивилися одна на одну, і раптом обидві усміхнулись, бо зрозуміли, що ніякі гроші не варті їхньої сестринської любові.