Вона прийшла першою
Ярослава Іванівна прокинулась о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років роботи на заводі залишилася, хоч вже третій рік як на пенсії. Тихенько, щоб не розбудити Петра Опанасовича, пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — світанок не за горами.
Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Соломійка йде до першого класу. Ярослава Іванівна хвилювалася більше, ніж сама дівчинка. Цілий тиждень перебирала шкільну форму, перевіряла ранець, рахувала зошити. Петро лише хитав головою й казав, що вона з’їхала з глузду.
— Чого ти метушишся, немов скажена? — бурчав він. — Синок сам до школи ходив, і нічого, живий.
— А я хочу бути першою, — відповідала Ярослава Іванівна. — Першою зустріти її біля школи, першою привітати.
Петро Опанасович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі лише заважають у таких справах. Але Ярослава Іванівна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому провожала до першого класу свого Богдана. Тоді працювала у дві зміни, вдома з’являлася лише вночі. На лінійку прийшла Богданова бабуся, мамина мати. А сама Ярослава Іванівна стояла біля заводських воріт і плакала від образи.
— Не плач, — сказала тоді сусідка Галина. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздогодиш.
Ось тепер і наздогоджувала.
Чай заварювався міцний, ароматний. Ярослава Іванівна налила в улюблену чашку з ромашками, сіла до столу. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один купила на ринку ще вчора, другий зірвала у палісаднику, а третій приніс увечері Петро Опанасович. Соромився, казав, що це дурниця, але все одно приніс.
— Три букети багато, — сказала вона чоловікові.
— А раптом у викладачки не одна? — пожав плечима Петро. — Хто його знає.
О сьомій годині Ярослава Іванівна вже стояла під душем. Наділа найкращу сукню, ту саму, блакитну в білий горошок, яку берегла для особливих випадків. Зачесалася, підфарбувала губи. У дзеркалі на неї дивилася гарна жінка з збуреними очима.
— Ти що, на побачення збираєшся? — прокинувся Петро Опанасович.
— Хочу бути гарною для онуки, — відповіла дружина.
— І так гарна, — буркнув він у подушку.
О восьмій подзвонив Богдан.
— Мам, ми вже виїжджаємо. Соня хвилюється, цілу ніч погано спала.
— А я взагалі не спала, — зізналася Ярослава Іванівна. — Іду до школи, чекатиму.
— Мам, лінійка лише о дев’ятій починається.
— Знаю. Але хочу бути першою.
Богдан зітхнув. Він давно звик до маминих дивацтв. Після народження Соломійки Ярослава Іванівна ніби помолодшала на десять років.