**Щоденниковий запис: Подарунок, який коштував мені шлюбу**
Я знайшла в кишені халата маленьку оксамитову коробочку і міцно стиснула її в долоні. Серце билося так, ніби ось-ось вискочить з грудей. За стіною гула телевізійна програма — Тарас дивився вечірні новини, як щоразу вже двадцять сім років нашого спільного життя.
— Оленко, чаю хочеш? — голос із вітальні.
— Зараз, — відповіла я, не розтискаючи пальців. — Дай трохи закінчити.
Стояла біля кухонного вікна, споглядаючи, як сусідські дітлахи ганяють м’яча між машинами. Звична картина, але сьогодні вона здавалася останнім разом, ніби я більше цього не побачу.
Коробочка в кишені гріла долоню. Всередині були золоті гудзики з діамантами — подарунок, на який я копила три місяці. Відкладала з зарплати, заощаджувала навіть на ліках. Хотіла зробити Тарасу приємне, показати, як ціную його.
Але вчора все змінилося.
— Ти йдеш чи ні? — нетерпляче покликав він. — Новини вже почалися.
Я глибоко вдихнула і пішла до вітальні. Чоловік сидів у улюбленому кріслі, у витягнутій футболці, біля столу з чашками чаю та розгорнутою газетою.
— А пам’ятаєш Тетяну Шевченко з нашого класу? — спитав він, не відводячи погляду від екрана.
Я завмерла. Саме про цю Тетяну я й думала цілу ніч.
— Пам’ятаю, — обережно відповіла я. — А що?
— Бачив її сьогодні біля крамниці. Каже, розлучилася. Чоловік кинув її заради якоїсь молодшої. Уявляєш, після тридцяти років шлюбу?
Я поставила чашку назад. Руки тремтіли.
— І що вона тепер робить?
— Самотньо живе в однокімнатній, підробляє прибиральницею. Шкода її…
Тарас похитав головою і перемкнув канал.
Я мовчала. Не могла сказати, що бачила їхню зустріч власними очима, що чула, як вони домовлялися побачитися завтра.
— Оленко, чого ти мовчиш? — він нарешті подивився на мене. — Захворіла?
— Ні, просто втомилася. Сьогодні на роботі аврал.
Він знову повернувся до телевізора, а я пішла на кухню, ніби мити посуд. Коробочка тепер висіла, як камінь.
Три місяці тому я побачила ці гудзики у ювелірній вітрині. Уявляла, як Тарас зрадіє. Він завжди любив гарні речі, але рідко собі щось купував. Казав, що сім’я важливіша.
Яка ж іронія.
Витягла коробочку. Гудзики блищали під кухонною лампою. Красиві, дорогі. Такі, які він собі ніколи б не дозволив.
— Люба, я схожу до крамниці, — Тарас біля виходу. — Хліба нема.
Через вікно я побачила, як він йде не в бік магазину, а на зупинку. Туди, де вони з Тетяною домовилися зустрітися.
Сховала коробочку в комод і пішла відчиняти двері синові.
— Мам, привіт! — на порозі стояв Артем із пакетами. — Давно не бачився!
— Темочка, як добре, що ти прийшов.
— А де тато?
— Пішов по хліб.
Він поставив чайник.
— Мам, ти добре виглядаєш?
— Все гаразд, сину.
— До речі, познайомив тебе вже з Іваном? Мій колега. Може, ви з татом до нас завітаєте?
Я кивнула, не чуючи його слів.
— Мам, а може, заведемо собаку? — він раптом спитав. — Як у дитинстві мріяли.
— Навіщо?
— Щоб не було самотньо.
Самотньо. Наче влучив у саме серце.
— Артеме, скажи чесно: ти щасливий у шлюбі?
Він здивовано підняв брови.
— Так, Наталка чудова дружина.
— А якби дізнався, що вона зраджує?
— Мам! — він аж поперхнувся. — Що за божевілля?
Я відмахнулася.
— Так, дурниці. По телевізору щось таке чула.
Він пожав плечима.
— Ну, напевно, розлучився б. Не міг би жити з тим, хто мене зрадив.
*Зрадив.* Точне слово.
Тарас повернувся із пакетом хліба, веселий.
— О, Артем тут! — обійняв сина. — Як справи?
— Нормально. Тату, а пам’ятаєш Тетяну Шевченко? — спитав Артем.
— Так, сьогодні бачив її. Бідна, розлучилася…
Я дивилася на них і розуміла: він бреше так само легко, як дихає.
Наступного ранку я повернула гудзики до ювеліра.
— Щось не сподобалось? — спитав продавець.
— Так, шлюб, — відповіла я. — Але не в гудзиках.
Тарас прийшов увечері з трояндами.
— З річницею, кохана!
Я взяла квіти без радості.
— Нам треба поговорити.
— Про що?
— Я знаю про Тетяну.
Він зблід.
— Що ти знаєш?
— Усе.
Показала фотографії з кафе.
— Вибач… — прошепотів він.
— Ти її любиш?
Тарас мовчав, потім кивнув.
— Так.
— Тоді йди до неї.
Він почав збирати речі.
— А як же Артем?
— Він зрозуміє.
— Я не хотів…
— Прощавай, Тарасе.
Двері замкнулися.
Квіти на столі завтра зів’януть. АВона подивилася на порожню квартиру, де кожен предмет нагадував про минуле, і зрозуміла — тепер це її нове життя, і починати треба з чистого аркуша.