Розлучилися через тиждень після весілля — Збожеволіла?! Який розлучення?! — Соломія шпурнула на підлогу букет зав’ялих троянд, який ще вчора здався їй найкращим у світі. — Ми ж щойно одружилися! Тиждень тому!
— І що з того? — Богдан навіть не відірвав очей від телефону. — Помилка вийшла. Буває. Краще одразу виправити, аніж мучитися роками.
— Помилка?! — голос Соломії зірвався на вереск. — Я для тебе помилка?! Наше весілля — помилка?!
Богдан нарешті відірвався від екрану, подивився на дружину. На колишню дружину. Чи як тепер правильно називати?
— Слухай, Соломійко, ну що ти істерику влаштовуєш? Добром же кажу. Не підходимо ми один до одного, і все. Я зрозумів це ще першої брачної ночі, коли ти влаштувала скандал через те, що я зуби не почистив.
— То почисти зуби! Що тут складного?!
— А чому я повинен? Вдома ніколи не чистив перед сном, і нічого, нормально жив.
Соломія опустилася на диван, обхопила голову руками. Невже вона дійсно сім років зустрічалася з цим чоловіком і нічого не помічала? Чи помічала, але думала, що після весілля все зміниться?
— Богдане, любий, — вона спробувала говорити спокійно. — Ми ж кохаємо одне одного. Пам’ятаєш, як ти пропозицію робив? На колінах стояв, клявся, що я буду найщасливішою…
— Це була романтика. А життя — воно інше. Ти ж сама подумай: тиждень живемо, і щодень сваримось. Учора дорікнула, що шкарпетки не в кошик кинув. Позавчора — що тарілку після борщу не вимив одразу. А сьогодні зранку почалося — чому каву собі зварив, а тобі ні.
— Та я ж ще спала!
— Ну ось бачиш. Мені що, тебе будити, питати, чи хочеш кави? А якщо не хочеш, а я розбуджу — знову скандал буде.
Соломія розгублено дивилася на чоловіка. Невже він серйозно? Невже ці дрібниці для нього привід зруйнувати сім’ю?
— Богданчику, — вона підійшла до нього, хотіла обійняти, але він відсторонився. — Та це ж дурниці! Ми притрімося, звикнемо. Усі пари через це проходять!
— Не хочу я притиратися. Мені і так добре було. Навіщо я взагалі одружився?
Це питання зависло в повітрі. Соломія відчула, як усередині щось обривається. Сім років стосунків, рік підготовки до весілля, купа витрачених грошей, гості, які ще питають, як медовий місяць…
— Знаєш що, — вона випросталася, витерла сльози. — Може, ти й правий. Можливо, ми справді поспішили.
Богдан здивовано глянув на неї.
— То ти згодна на розлучення?
— А що мені залишається? Силою тебе кохати змушувати? — Соломія взяла з комода фотографію з весілля. На світлині вони обидва посміхалися, щасливі, закохані. — Тільки поясни мені одну річ. Якщо ти не хотів одружуватися, навіщо робив пропозицію?
Богдан почухав потилицю.
— Ну як навіщо… Ти ж завжди натякала. То подруга вийшла заміж, то інша. То мовляв, нам уже час… Я думав, якщо треба, значить, треба.
— Треба? — луною повторила Соломія. — Ти одружився на мені, тому що треба?
— Ну не тільки тому. Ми ж добре жили разом. Ти смачно готувала, прибирала… Я думав, після весілля так і буде.
— А що зараз не так?
— Та якась ти нервова стала. Усе тобі не подобається, усе не так. Раніше таких претензій не висувала.
Соломія сіла назад на диван. Справді, раніше вона мовчала, коли Богдан розкидав шкарпетки. Прибирала за ним сама, готувала, прала. А чому мовчала? Бо боялася. Боялася, що він піде до іншої, якщо вона буде занадто вимогливою.
— Можливо, я й була нервова, — повільно проговорила вона. — Але знаєш чому? Бо чекала від тебе хоч якоїсь участі у нашому спільному житті. Мені здавалося, що чоловік — це партнер, а не дитина, за якою треба прибирати.
— Ось саме! — оживився Богдан. — Я не хочу, щоб за мною прибирали і мені вказували. Я хочу жити спокійно.
— А я хочу жити з чоловіком, а не з квартирантом.
Вони помовчали. За вікном дощ почав стукати у шибки. Соломія раптом згадала, як вони познайомилися. У кав’ярні, вона сиділа сама, читала книгу, а він підійшов знайомитися. Такий гарний, усміхнений, уважний. Квіти дарував, до театру водив, навіть вірші знав напам’ять.
— Пам’ятаєш, як ти мені Пушкіна читав? — запитала вона.
— Пам’ятаю. А що?
— Нічого. Просто пам’ятаю.
— Соломійко, — Богдан сів поруч. — Навіщо ми себе мучимо? Давай по-чесному: ми не підходимо одне до одного. Ти хочеш одного, я — іншого. Ти — домашня, сімейна, а я люблю свободу. Ти хочеш дітей…
— А ти не хочеш?
— Поки ні. Може, колись, але не зараз. А ти вже про дитячу кімнату говориш.
Соломія кивнула. Так, говорила. Їй тридцять два, хочеться сім’ї, дітей. А він… йому тридцять п’ять, а він наче й досі студент.
— Гаразд, — сказала вона тихо. — Розлучимося.
— ПравІ через рік Соломія знайшла справжнє щастя в обіймах людини, яка не тільки чистила зуби перед сном, а й розуміла, що любов — це не просто слово.