Розлучились через тиждень після весілля
— Ти з глузду з’їхав?! Який розлучення?! — Оксана кинула на підлогу букет завялих троянд, який ще вчора здавався їй найкрасивішим у світі. — Ми ж тільки що одружилися! Тиждень тому!
— І що з того? — Ігор навіть не відірвав очей від телефону. — Помилка вийшла. Буває. Краще відразу виправити, аніж мучитися роками.
— Помилка?! — голос Оксани перейшов у вереск. — Я для тебе помилка?! Наше весілля — помилка?!
Ігор нарешті підвів погляд від екрану, подивився на дружину. На колишню дружину. Чи як тепер її називати?
— Слухай, Оксанко, ну що ти істерику влаштовуєш? По-доброму ж кажу. Не підходимо ми один до одного, і все. Я зрозумів це ще першої весільної ночі, коли ти влаштувала скандал через те, що я зуби не почистив.
— То почисти зуби! Що тут складного?!
— А чому я маю? Дома ніколи не чистив перед сном, і нічого, нормально жив.
Оксана опустилася на диван, обхопила голову руками. Невже вона справді сім років зустрічалася з цим чоловіком і нічого не помічала? Чи помічала, але думала, що після весілля все зміниться?
— Ігору, любий, — вона спробувала говорити спокійно. — Ми ж любимо один одного. Пам’ятаєш, як ти робив мені пропозицію? На колінах стояв, клявся, що я буду найщасливішою…
— Це була романтика. А життя — воно інше. Ти сама подумай: тиждень живемо, і що дня — сварка. Вчора докоряла, що шкарпетки не в кошик кинув. Позавчора — що тарілку після борщу не вимив одразу. А сьогодні зранку почалося — чому каву собі зварив, а тобі ні.
— Та я ж ще спала!
— Ось бачиш. Мені що, тебе будити, питати, чи хочеш кави? А якщо не хочеш, а я розбуджу — знову скандал буде.
Оксана розгублено дивилася на чоловіка. Невже він серйозно? Невже ці дрібниці для нього привід зруйнувати сім’ю?
— Ігорку, — вона підійшла до нього, хотіла обійняти, але він відсторонився. — Та це ж дурниці! Ми притерпимося, звикнемо. Всі пари через це проходять!
— Не хочу я притиратися. Мені і так добре було. Навіщо я взагалі одружився?
Це питання зависло в повітрі. Оксана відчула, як усередині щось обривається. Сім років стосунків, рік підготовки до весілля, купа витрачених грошей, гості, які ще питають, як медовий місяць…
— Знаєш що, — вона випрямилася, витерла сльози. — Може, ти й правий. Може, ми справді поспішили.
Ігор здивовано глянув на неї.
— То ти згодна на розлучення?
— А що мені лишається? Силою тебе любити змушувати? — Оксана взяла з комода святкову фотографію. На знімку вони обидва посміхалися, щасливі, закохані. — Тільки поясни мені одне. Якщо ти не хотів одружуватися, навіщо робив пропозицію?
Ігор почухав потилицю.
— Ну як навіщо… Ти ж постійно натякала. То подруга вийшла заміж, то інша. То мовляв, нам уже пора… Я думав, раз треба, значить, треба.
— Треба? — повторила вона. — Ти на мені одружився, тому що треба?
— Ну не лише тому. Ми ж добре жили разом. Ти смачно готувала, прибирала… Я думав, після весілля так і буде.
— А що зараз не так?
— Та ти якась нервова стала. Все тобі не подобається, все не так. Раніше ти таких докорів не робила.
Оксана сіла назад на диван. Справді, раніше вона мовчала, коли Ігор розкидував шкарпетки. Прибирала за ним сама, готувала, прала. А чому мовчала? Бо боялася. Боялася, що він піде до іншої, якщо вона буде занадто вимогливою.
— Може, я й була нервова, — повільно проговорила вона. — Але знаєш чому? Бо чекала від тебе хоч якоїсь участі в нашому житті. Мені здавалося, що чоловік — це партнер, а не дитина, за якою треба прибирати.
— Ось саме! — оживився Ігор. — Я не хочу, щоб за мною прибирали і мені вказували. Я хочу жити спокійно.
— А я хочу жити з чоловіком, а не з кімнатосА через рік Оксана сиділа на лавочці у київському парку, тримаючи за руку Андрія, який сміявся, слухаючи, як їхня маленька Софійка розповідала про свій перший день у дитячому садочку.