Дуже давно, у нашому рідному місті, переплелися долі звичайних людей.
— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала?! Які там свахи?! — скрикнула Олеся, лежачи не втримала слухавку. — Я ж тобі сто разів казала, що ми з Юрком просто зустрічаємось!
— А що, зустрічаєшся — це ще й несерйозно? — мамин голос звучав твердо, немов заздалегідь відкидаючи будь-які заперечення. — Олесю, тобі вже двадцять сім! Інші дівчата в твої роки вже й діточок виховують, а ти все граєшся! Його батьки — люди порядні, працьовиті, квартира у них трикімнатна у Подільському районі…
— Мамо! — Олеся заплющила очі, намагаючись стримати головний біль. — Послухай мене уважно. Я НЕ готова заміж. Не хочу обговорювати це з чужими людьми. І взагалі, ти мала зі мною порадитись!
— Пізно вже радитись, — мама явно сердилась. — Я їм уже подзвонила, завтра зранку приїдуть. Юрко знає, до речі. Вчора говорила з ним — погодився.
Олеся повільно опустилася на диван. Юрко погодився… Ну звичайно, йому що втрачати? Живе спокійно в батьківській хаті, на роботу ходить не кожен день, а тут така удача — готова наречена зі своїм помешканням і зарплатою.
— Мам, може, ну їх? Скажемо, що я захворіла…
— Олесю, — голос матері раптом став м’яким, майже благальним. — Ну звичай, доню. Я так хочу онуків побачити! А раптом щось зі мною станеться, а ти сама залишишся? Юрко хлопець хороший, не п’є, не палить…
— Не п’є? — фукнула Олеся. — Та позавчора ледь на ногах стояв!
— Ну, мало що, свято ж було! — відразу знайшлась мати. — Гаразд, дитинко, приходь завтра о десятій. Я вже курку купила, торт замовила…
Розмодовилася. Олеся ще хвилину сиділа, дивлячись у порожнечу, потім різко встала й почала ходити по кімнаті. Що робити? Юрка вбити? Маму? Чи може втекти до подруги на дачу і пересидіти там до понеділка?
Телефон задзвонив знову.
— Олесю, це я, — голос Юрка був винуватим. — Слухай, твоя мати мені вчора дзвонила…
— Ось негідник! — видихнула дівчина. — Ти міг би хоча б попередити!
— Та я думав, вона жартує! Серйозно! Хто зараз весілля зі сватами влаштовує? Думав, побалакає та й забуде…
— А коли зрозумів, що не жартує?
— Коли мої батьки почали торт вибирати, — зізнався Юрко. — Олесю, а давай зіграємо в цю гру? Посидимо, поговоримо, вони заспокоються…
— Юрку, ти розумієш, що після цього цирку мати мене під конвоєм під вінець поведе? Вона вже, мабуть, сукню придивляє!
— То й що? — у його голосі прозвучали дивні ноти. — А я тобі не пара?
Олеся замовкла. Ось тут і була вся суть. Юрко їй подобався, навіть дуже. Високий, гарний, добрий. Але в ньому було щось… недолік, чи що. Не міг сам приймати рішення. Завжди з мамою радився, навіть у якій сорочці на побачення йти. А тепер ось і весілля — не його ідея.
— Слухай, Юре, — обережно почала вона. — А ти сам хочеш одружитися? Зі мною, маю на увазі?
— Звичайно, хочу! — занадто швидко відповів він. — Тобто… в принципі… ми ж добре знаємо одне одного…
— Це не відповідь, — втомлено сказала Олеся. — Гаразд, побачимося завтра.
Весь вечір вона метушилася по квартирі, приміряючи те одне, те інше вбрання. Занадто вишукане — подумають, що згодна. Занадто просте — мати потім тиждень читатиме лекції, як треба виглядати під час серйозних розмов. У підсумку зупинилася на сірому костюмі — строго, але пристойно.
Зранку Олеся прокинулася з твердим наміром усе скасувати. Подзвонить матері, скаже, що захворіла, чи раптово поїхала у справах… Але телефон мовчав, а коли вона набрала мамин номер, ніхто не відповів. Значить, вже на ринку, купує до столу всякі делікатеси.
О пів на десяту Олеся стояла перед батьківським домом і не могла змусити себе зайти. Сусідська бабуся поливала квіти на балконі й цікаво поглядала вниз.
— Олесю! — почулося зверху. — Заходь уже, чого стоїш!
Мати стріла її у святковому фартусі із змовницьким виглядом.
— Ось і добре, що раніше прийшла! Допоможеш стіл накрити. Дивись, яку оселедця купила, під шубою буде! І ікру взяла, правда, не червону, але теж нічого…
— Мам, — спробувала вставити слово Олеся, але мати вже тягла її на кухню.
— А костюмчик у тебя гарний! Серйозний такий, діловий. То, що треба! Юрчині батьки люблять, коли дівчина скромно одягається…
— Звідки ти знаєш, що їм подобається?
— А ми вже знайомі! — гордо оголосила мати. — Познайомилися, коли Юркові довідку в поліклініку носила. Надія Семенівна, його мати, така приємна жінка! Ми з нею півгодини побалакали, вона мені про тебе все розповіла…
— Про мене? Що саме?
— Ну що гарна, працьовита, квартира своя… Вони дуже задоволені, що Ю— Матусю, — сказала Олеся, взявши матір за руку, — але в цьому всьому найголовніше — щоб ми з Юрком справді були щасливі, а не просто відповідали чиїмсь очікуванням.