— Ти мені не рідна, ось і все!
— Чого ти лізеш не у своє діло? — гукала Олеся, розмахуючи руками. — Це моя донька, не твоя!
— Я лише хотіла допомогти, — тихо відповіла Марія, стоячи біля плити з пательнею в руках. — Софійка ж захворіла, температура висока…
— Допомогти! — передражнила Олеся. — Ти хочеш показати, яка ти гарна мачуха, так? Щоб таточко твій розчулився?
— Олесю, годі, — спробував втрутитися Богдан, але донька навіть не глянула на нього.
— А ти помовчи! Завжди її борониш! — вона ткнула пальцем у бік Марії. — Ти мені не рідна, ось і все! Ти проміняв рідну доньку на цю… на цю…
Олеся не договорила, розвернулася й вибігла з кухні. Двері її кімнати грюкнули так, що задрижали шклянки в серванті.
Марія поставила пательню на стіл й опустилася на стілець. Руки тремтіли, а в очах стояли сльози.
— Не звертай уваги, — Богдан підійшов до дружини й поклав руку на плече. — Вона засмучена через університет. Не вступила на бюджет, злиться на весь світ.
— Бодю, вона права, — прошепотіла Марія. — Я їй справді не рідна. І ніколи не стану.
— Дурниці говориш. Час усе розставить на місця.
Марія гірко усміхнулася. Час. Вони одружені вже чотири роки, а стосунки з Олесею лише погіршувалися. Спочатку дівчина була просто холодною й відстороненою. Потім пішли підступи, уїдливі зауваження. А тепер — відкрита війна.
— Може, мені не варто було пропонувати оплатити її навчання? — запитала Марія.
— Чому? Ти хотіла як краще.
— Але вона сприйняла це як спробу її купити.
Богдан зітхнув і сів поруч із дружиною.
— Маріє, я розумію, тобі важко. Але Олеся втратила матір у чотирнадцять. Вона боїться, що хтось займе її місце.
— Я й не намагаюся зайняти місце її матері. Просто хочу, щоб ми жили мирно.
— Знаю. І вона зрозуміє, рано чи пізно.
Марія кивнула, але в душі сумнівалася. Кожен день у цьому будинку був випробуванням. Олеся ніби спеціально шукала привід для конфлікту. То Марія не так готувала, то не туди поставила речі, то надто голосно розмовляла по телефону.
З кімнати Олесі лунала гучна музика. Сусіди вже не раз скаржилися, але дівчина не зважала на зауваження.
— Піди скажи їй, щоб зменшила звук, — попросила Марія.
— Скажи сама. Ви повинні навчитися спілкуватися.
— Бодю, після того, що щойно сталося?
— Тим паче. Не можна давати конфліктові затягуватися.
Марія неохоче підвелася й пішла до кімнати пасербиці. Постукала у двері.
— Олесю, можна увійти?
Музика лунала ще гучніше. Марія постукала сильніше.
— Олесю, мені потрібно поговорити.
Двері рвДвері рвонуло, і перед Марією постала Олеся з червоними від плачу очима, але замість злоби в них тепер світилась надія — і цього було достатньо, щоб зрозуміти: війна закінчилась.