Ось так це і сталося…
“Толіку, більше до мене не заходь, добре?” — спокійно попросила я.
“Як то? Сьогодні не приходити?” — не зрозумів він.
…Ранок тільки починався, Толік уже стояв у передпокої, поспішаючи на роботу.
“Ні, взагалі не приходи,” — уточнила я.
“Хм… Що трапилося, Оленко? Гаразд, подзвоню тобі вдень,” — поспішно поцілував мене й вибіг. Я зачинила двері й з полегшенням зітхнула.
…Довго я не наважувалася сказати ці слова. Вони далися мені нелегко. Адже Толік був майже рідним.
Тієї ночі я була пристрасною й ненаситною. Я прощалася. Він так нічого й не зрозумів.
“Оленко! Ну ти сьогодні просто чарівниця! Будь завжди такою! Люблю тебе, рибко!” — лиш здивовано промовив.
…Колись ми дружили сім’ями. Я, мій чоловік Іван, Толік і його дружина Зірка (так він ласкаво називав свою Зою).
Молодість була бурхливою, безтурботною і веселою. Чесно кажучи, Толік мені завжди подобався. Коли купувала сукню, туфлі чи сумку — хоч трішки, але й для нього. Уявляла: а чи сподобається йому? Зірка була моєю найкращою подругою.
Скільки всього ми разом пережили! Не переказати. Я знала, що Толік до мене небайдужий. Але ми завжди тримали дистанцію.
На зустрічах він ніжно обіймав мене й шепотів:
“Оленко, я так за тобою сумував!”
Взагалі, гадаю, коли люди дружать сім’ями, обов’язково хтось комусь подобається. Чоловік до жінки чи навпаки. Людина ж слабка на спокуси. Напевно, хтось кимсь захоплюється, а хтось закоханий у дружину друга. Тому й дружать. Аж поки… Не вірю у дружбу чоловіка й жінки. Напевно, між такими «друзями» вже було ліжко, або є, або буде. Швидше за все, вони «додружаться»… Це все одно, що біля копиця сіна розпалювати вогонь. Раніше чи пізніше — все згорить. Може, й бувають винятки. Але рідко.
…Мій Іван часто поглядав на Зірку, облизуючись. Я помічала й давала йому легенько по потилиці.
Він сміявся й заперечував:
“Оленко, не вигадуй! Ми ж друзі!”
А потім жартома додавав:
“Не грішить тільки мертвий…”
У Зірку я вірила, як у себе. Вона не переступить межі. А от Іван любив збирати малину в чужих городах. Через двадцять років ми розлучилися. Він одружився з однією такою «малиною», коли та залопотіла про спадкоємця. До того часу наші діти вже виросли й покинули дім. Я зібрала йому валізу й благословила на другий шлюб.
«Ось і настало те саме жіноче самітнє життя», — спочатку сумувала я.
Зірка з Толіком часто заходили, намагаючись мене підтримати. Але чесно — я не страждала. Хоча всі свята навіки зненавиділа. Саме тоді найгостріше відчуваєш самотність. Немає з ким побалакати, посваритися, поплакати.
…Через три роки Толік овдовів. Від смерті не втекти. Зірка важко хворіла й перед смертю «заповіла» мені свого чоловіка.
Так і сказала:
“Оленко, придивись за Толіком. Не хочу, щоб він дістався іншій. Тобі він завжди подобався. Живіть разом.”
Толік відЯ знову відчинила двері, коли він постукав того вечора, бо зрозуміла – іноді порожній чемодан варто нести далі, просто тому, що він твій.