—Тарасе, більше до мене не заходь. Добре? — спокійно попросила я.
—Як то? Сьогодні не приходити? — не зрозумів Тарас.
…Було раннє світання, він уже стояв у передпокої, поспішаючи на роботу.
—Ні, взагалі. Ніколи, — уточнила я.
—Гм… Що трапилося, Оленко? Та ладно, подзвоню тобі вдень, — Тарас поспішно поцілував мене й вибіг із квартири. Я зачинила двері й відчула полегшення.
…Ці слова далися мені нелегко. Тарас став майже рідним.
Тієї ночі я була пристрасною, ненаситною. Я прощалася. Він нічого не зрозумів, лише здивувався:
—Оленко! Ну ти сьогодні просто королева! Будь завжди такою! Кохаю тебе, донечко!
…Колись ми дружили сім’ями. Я, мій чоловік Богдан, Тарас і його дружина Зоряна (так він ніжно називав свою Зірку).
Молодість була бурхливою, безтурботною. Сказати по правді, Тарас завжди мені подобався. Коли купувала сукню, взуття, сумочку — завжди думала: а як сподобається йому? Зоряна була моєю найкращою подругою.
Скільки ми разом пройшли! Не передати словами. Я знала, що Тарас до мене небайдужий, але відстань завжди зберігалася.
Під час зустрічей він обіймав мене й шепотів:
—Оленко, як я за тобою сумував!
Взагалі, гадаю, коли сім’ї дружать, хтось обов’язково комусь подобається. Людина слабка на спокуси. Напевно, хтось закоханий у дружину товариша. Тому й дружать… доки. Я не вірю у дружбу чоловіка й жінки. Рано чи пізно вони «додивляться» один до одного. Це все одно, що розкладати вогонь біля стога сіна — рано чи пізно все згорить.
…Мій Богдан солодко посміхався, поглядаючи на Зоряну. Я помічала це й ляскала його по потилиці.
Він сміявся:
—Оленко, не вигадуй! Ми ж друзі!
А потім жартівливо додавав:
—Не грішить тільки мертвий…
У Зорі я була впевнена, як у собі. Вона не переступить межі. А от мій Богдан любив збирати полуниці в чужих городах. Тому через двадцять років ми й розлучилися. Він одружився з однією такою «полуничкою», коли вона завелася про спадкоємця. Наші діти вже були дорослі. Я зібрала Богдану валізу й благословила на нове життя.
«От і настало те саме жіноче самотність», — спершу сумувала я.
Тарас із Зорею часто приходили, намагалися розважити. Але я не страждала. Хіба що свят ненавиділа. Тоді бродила по квартирі, немов тінь. У свята самотність відчувається гостріше. Немає з ким посперечатися, поплакатися.
…Через три роки Тарас овдовів. Від смерті не втечеш. Зоря цілий рік мучилася, а перед кінцем попросила:
—Оленко, приглянь за Тарасом. Не хочу, щоб він іншій дістався. Ти йому завжди подобалася. Живіть разом.
Він відбув жалобу, поставив дружині мармуровий пам’ятник, на могилі саджав квіти. А згодом почав навідуватися до мене. Я приймала його, допомагала пережити втрату. Готова була залити теплом, піклуванням. Нам було що згадати, над чим посміятися.
…Ми багато пройшли. Радість і горе ділили на двох. Але з часом я почала зневажати цей зв’язок. Нервувалася через Тараса, сварилася з ним без причини. Зрозуміла — не моє!
Запах не той, ліжко холодне, гумору нема. Мені здавалося, що він говорить, як сліпий про червоне. Нудний, надто прискіпливий, вибагливий у їжі. Місяць світить, але не гріє. Мабуть, Зоря дуже любила його, раз терпіла всі його витівки?
Мене почали мучити сумніви. Може, я звикла жити одна? Вся симпатія до нього зникла. А коли він остаточно почав мене дратувати, я вирішила розійтися. Подарую останню гарячу ніч — нехай запам’ятає!
А Тарас любив мене щиро, вважав, що у нас все чудово. На всі мої звинувачення лише ніжно посміхався. Руки цілував, поглядом не ображав.
Бувало, промовить:
—Оленко, не сердься. Я все виправлю. Ти не позбудешся мене. Хто ще так кохатиме тебе?
І справді — хто? Після його слів я танула, як свічка.
…Тарас подзвонив мені під час обіду.
—Оленко! Що сталося? Ти в порядку? — занепокоївся він.
—В порядку. Приходь раніше. Я дуже за тобою сумувала, — провина витіснила рішучість.
Ну що ж… Ти як валіза з відірваною ручкою: і викинути шкода, і носити незручно.
Наші дороги переплелися. І що робити? Кинути на долю заповіданого вдовця? Пропаде бідолаха…