Не відчиняй
Світлана Іванівна стояла біля вікна, притиснувши долоню до холодного скла, і спостерігала, як двірник Тарасич згрібає останні жовті листи. Жовтень виявився дощовий, і в душі у неї було так само сиро та важко.
— Мамо, ти знову біля вікна? — у кімнату увійшла Оксана, її донька, вже не молода, під сорок. — Чаю будеш?
— Буду, — відповіла Світлана Іванівна, не обертаючись. — Оксанко, а що це у нас у комірці стукає? Вчора ввечері чула, сьогодні зранку знову.
Оксана поморщилася, поставила чайник на плиту.
— Миша, мабуть. Або труби старі. Мамо, ну не вигадуй. Будинок ще з шістдесятих, тут усе скрипить і гудить.
— Ні, не миша. Миші по-іншому шарудять, а тут саме стукіт. Ніби хтось зсередини. — Світлана Іванівна обернулася до доньки. — Може, підемо, подивимось?
— Мамо, ми ж учора дивились! Там наші старі речі, татові інструменти, банки з солінням. Більше нічого нема. Ти просто нервова після лікарні.
Світлана Іванівна важко зітхнула. Місяць тому її положили з серцем, тепер донька метушиться навколо, як курка, боїться залишити саму. Переїхала до неї зі своєї однушки, взяла відпустку. А Світлана Іванівна почувається обузою.
— Оксанко, ти б їхала додому. Я ж добре почуваюсь. До того ж, твій Андрій сумує.
— Андрій переживе. А от якщо з тобою щось станеться, я собі цього не пробачу, — Оксана залила кип’ятком заварку, принесла матері чашку. — Пий, поки гарячий.
Вони сіли за кухонний стіл, і раптом знову почувся стукіт. Виразний, ритмічний — раз, два, три, пСтук повторився знову, навіть сильніше, ніби щось невідоме нетерпляче просилося назовні, і Світлана Іванівна зрозуміла — цього разу вона його відкриє, незважаючи на всі попередження.
