**З’їж мою боль**
Найменше за все Олена любить працювати з дітьми. Це важко, нудно та небезпечно. Простір можливостей навколо дитини ще не сформований, ризик «притягнути» якусь зовсім непотрібну подію занадто великий.
Дитина знаходиться у біополі матері, отже, працювати доведеться і з нею. До того ж, діти неймовірно люблять фантазувати. Хто не мріяв у дитинстві про магічну силу? Не вигадував собі чарівного друга-помічника? Кожне слово такого «клієнта» доводиться перевіряти, що створює додаткове навантаження.
Коли Олена побачила на порозі жінку у пафосній чорній сукні, з криваво-червоними губами й темно-синіми повіками, відьма навіть не здригнулась. До неї часто приходили екстравагантні особистості. А хлопчик років десяти, що тремтів за її спиною, змусив Олену напружитись. Лише вона розкрила рота, щоб сказати, що з дітьми не працює, як пані владно перебила:
— Ми за попереднім записом. Я — Віра, телефонувала вам учора. У мене ще кішечка на аватарці, пам’ятаєте?
Кішечку Олена пам’ятала.
— Що ж, заходьте.
«Може, у Віри проблеми, а хлопчика просто ні з ким залишити, ось і притягла з собою?» — з надією подумала відьма, непомітно оглядаючи клієнтку. Віра була повною, але ще привабливою жінкою років сорока п’яти. Про таких кажуть: «у самому соку». Макияж у неї був яскравим, трохи грубуватим, на руках — безліч браслетів, що дзвеніли при кожному русі, а жестикулювала Віра багато й запально. Чорний одяг… то до чого це? Вирішила додати таємничості? Тримає траур? У будь-якому разі, Віра носила чорне із ледь прихованою насолодою, напоказ. «Любителька вистав. Зараз мені доведеться стати глядачем однієї з них», — здогадалась Олена.
— У мене помер чолові— У мене помер чоловік, — трагічно почала жінка, дістаючи хустку й немов підтираючи сухі очі.