**Сміх крізь образи**
Оксана Іванівна поставила перед онукою миску з борщем і сіла навпроти, уважно спостерігаючи, як Наталка водила ложкою по червоним розводам на поверхні.
— Не смакує? — запитала бабуся, хоча й так знала відповідь. Онука кривилася щоразу вже кілька днів поспіль.
— Нормально, — буркнула Наталка, не підводячи очі. — Просто дуже не голодна.
— Ага, не голодна, — простягнула Оксана Іванівна. — А онучо бачила, як у холодильнику копалася — пельменів шукала? Ті, що я спеціально купила?
Наталка зітхнула і поклала ложку.
— Бабусю, ну годі вже! Я ж сказала — нормально. Просто втомилася на роботі, апетит відпав.
— Втомилася, — Оксана Іванівна похитала головою. — У твої роки я після роботи ще й город поливала, білизну вручну прала, а ти весь день за комп’ютером — і втома знайшлася.
Онука різко підвелася зі столу, миска брязкнула.
— Знаєш що, бабусю? Досить! Кожен день одне й те саме. То їжа не та, то робота не так працюєш, то хлопці не ті. Ну набридло вже, чесно!
— Ось як із старшими розмовляєш! — обурилася Оксана Іванівна. — Мати так виховувала?
— Мати мене взагалі не виховувала! — вирвалося в Наталки, і вона миттєво затулила рота долонею.
Зависла тиша. Оксана Іванівна повільно підвелася, зібрала миски. Руки в неї тремтіли, але голос звучав рівно:
— Зрозуміло. Значить, я у всьому винувата. І що взяла тебе після розводу батьків — теж погано. І що годую-пичаю — теж не так.
— Бабусю, я не це мала на увазі… — зніяковіло пробурчала Наталка.
— А що ж? — Оксана Іванівна обернулася, і онука побачила блиск сліз у її очах. — Що я стара дурна, що тобі заважає? Так, мабуть, і є. З молодими нам, старим, важко, розумію.
Наталка хотіла щось сказати, але бабуся вже пішла на кухню. Почулися звуки води, брязкіт посуду. Дівчина постояла, потім пішла до своєї кімнати.
Оксана Іванівна мила посуд і тихо плакала. Гарячі сльози падали прямо у мильну воду, а в грудях ніби терновий кущ ріс. Невже вона справді стала тягарем? Невже вся її турбота — лише дражливі нотації?
Вона згадала, як три роки тому Наталка прийшла до неї з одним валізом і заплаканими очима. Батьки розходилися, батько пішов до молодої секретарки, мати заглушала горе горілкою. І куди було податися двадцятирічній дівчині? Звісно, до бабусі. Оксана Іванівна прийняла її без зайвих питань, віддала найкращу кімнату, годувала, прала, доглядала.
А тепер виходить, що все це було зайве? Що вона тільки дратує своєю турботою?
— Оксано Іванівно! — почувся голос із коридору. — Ви вдома?
Бабуся швидко витерла обличчя рушником і пішла відчиняти. На порозі стояла сусідка Марія Степанівна з пакетом у руках.
— Заходьте, — запросила Оксана Іванівна, намагаючись говорити бадьоро. — Чаю пригоститеся?
— Та де вже мені! Ось онука з Києва гостинців привезла, — Марія Степанівна простягла пакет. — Цукерки якісь імпортні. Думаю, поділюся з сусідами.
— Дуже дякую, — Оксана Іванівна взяла пакет. — А онука надовго приїхала?
— Та всього на тиждень. Робота не відпускає. Зате як приїхала — одразу до бабусі! Квіти принесла, парфуми подарувала. Каже: “Бабусю моя кохана, як я поІ вони йшли додому, тримаючись за руки, мов подружки, і Оксані Іванівні здавалося, що нарешті в їхніх життях знову засіяло сонце.