— Ганно Степанівно! Ганно Степанівно, зачекайте! — гукав сусід Ярослав Миколайович, махаючи руками і ледве встигаючи за жінкою біля під’їзду. — Куди ви так спішите? Треба поговорити!
— Не можу, Ярославе Миколайовичу, внучку з садочка треба забрати. — Ганна спробувала обійти чоловіка, але той перегородив їй дорогу.
— Ну почекає внучка! Розмова серйозна, стосується вашого Дмитра Олеговича. — Очі сусіда горіли нездоровим блиском. — Ви знаєте, де ваш чоловік учора був?
Ганна зупинилася. У грудях неприємно стиснуло, але вона намагалася не показувати хвилювання.
— Звісно, знаю. На дачі. Картоплю підгортав.
— На дачі? — Ярослав Миколайович усміхнувся. — Цікаво. А я його о третій дня на Саксаганського бачив. Біля аптеки №7. З якоюсь жінкою. Дуже близько спілкувалися.
Слова вдарили Ганну, немов обухом по голові. Дмитро справді зранку поїхав на дачу, сказав, що повернеться до вечері. А ввечері прийшов втомлений, брудний, скаржився на біль у спині після роботи на городині.
— Ви помилилися, — тихо сказала вона. — Мій чоловік увесь день на дачі був.
— Помилився? — Ярослав Миколайович дістав із кишені телефон. — А ось і фото є. Правда, якість не дуже, здалеку знімав, але Дмитра Олеговича впізнати можна.
Ганна не хотіла дивитися на екран, але очі самі потягнулися до розмитого зображення. Справді, силует нагадував чоловіка. Та сама сутулість у плечах, та сама звичка тримати руки в кишенях.
— Хто ця жінка? — прошепотіла вона.
— Оце я не знаю. Але дізнаюся обов’язково. У мене зв’язки є, Ганно Степанівно. Скрізь знайомі сидять. — Сусід сховав телефон і співчутливо подивився на жінку. — Ви тільки не занадто переживайте. Чоловіки вони такі, слабкі на жіноче. Може, й нічого серйозного.
Ганна розвернулася і пішла до під’їзду, відчуваючи, як тремтять коліна. Ззаду лунав задоволений голос сусіда:
— Якщо щось дізнаюся, одразу скажу! Ми ж сусіди, мусимо один одному допомагати!
У хаті Ганна сіла на кухні й довго дивилася у вікно. Сорок три роки разом. Сорок три! Двох дітей виростили, двох онуків няньчать. Невже тепер, у їхньому віці, такі дурниці?
Дмитро повернувся з роботи в звичний час, поцілував дружину в щоку, як завжди, помив руки й сів вечеряти.
— Як справи на ділянці? — невинно запитала Ганна, спостерігаючи за чоловіком.
— Нормально. Картоплю підгріб, цибулю прорід— На городі все гаразд, картоплю прополов, цибулю прорвав, — Дмитро підвівся, тихо поклав руку на плече дружини. — Але, Галю, нам треба поговорити.