Третя кімната — не для гостей
— Не смій туди заходити! — вигукнула Галина Миколаївна, вибігаючи з кухні з мокрими руками. — Скільки разів тобі казати!
Десятирічний Дениско застиг біля напіввідчинених дверей, обернувшись до бабусі. У його очах завмерло здивування, змішане з обрадою.
— Бабусь, а що там такого? Я лише хотів подивитися…
— Нічого там немає! Тільки пил! — Галина Миколаївна швидко підійшла до онука, рішуче захлопнула двері й повернула ключа. — Іди краще мультики дивись або з конструктором грай.
Дениско знизав плечима й пішов у вітальню, але Галина Миколаївна бачила, як він озирався на закляту кімнату. Вона важко зітхнула, сховала ключ у кишеню фартуха. Знову те саме. Щоразу, коли онук приїжджав на канікули, починалося те ж саме.
— Мам, ну чого ти його лякаєш? — Катерина вийшла з ванної, витираючи волосся рушником. — Він же дитина, йому все цікаво.
— А тобі не цікаво? — різко запитала Галина Миколаївна.
Катерина зупинилася, рушник завмер у її руках.
— Мені… мені і так добре, мам. Нащо піднімати минуле?
— Ось і правильно. І Дениску не треба. Нехай краще на свіжому повітрі грається, а не по чужих куточках лазить.
Катерина хотіла щось сказати, але промовчала. Вона знала цей тон матері, знала, що сперечатися безглуздо. Краще відвернути увагу сина на щось інше.
Галина Миколаївна повернулася на кухню, ввімкнула чайник. Руки тремтіли, коли вона діставала чашки з шафи. Двадцять років минуло, а серце все одно стискалося, варто лише згадати ту кімнату. Те, що там залишилося.
Після обіду Дениско ліг на диван із планшетом, Катерина читала книгу в кріслі. Галина Миколаївна мила посуд і позірком спостерігала за онуком. Хлопець був розумним, спостережливим. Надто спостережливим.
— Бабусь, — раптом спитав Дениско, не відриваючись від екрана, — а чому у вас трикімнатна квартира, а живете ви лише в двох кімнатах?
Галина Миколаївна випустила тарілку з рук, та брязкнула об край раковини.
— Звідки ти знаєш, що квартира трикімнатна? — обережно запитала вона.
— Та я ж не сліпий! Двері рахувати вмію. Ось ваша спальня, ось зала, де я сплю, а ось там треті двері. Завжди замкнені.
Катерина підвела очі від книги, подивилася на матір. Галина Миколаївна стояла спиною до них, плечі напружені.
— Там… там старі речі лежать, — тихо сказала вона. — Нецікаві тобі.
— А можна подивитися? Я обережно, нічого не зламаю.
— Не можна! — різко обернулася Галина Миколаївна. — І більше не проси!
Дениско здригнувся від її тону, навіть Катерина здивовано підняла брови.
— Мам, що з тобою? — підвелася вона. — Ти ж ніколи не кричиш на Дениска.
Галина Миколаївна притулилася до мийки, провела рукою по обличчю.
— Вибач, онуку. Просто… просто я дуже втомилася сьогодні. Не сердься на бабусю.
Дениско кивнув, але здивування в його очах не зникло. Розумний хлопець. Надто розумний.
Ввечері, коли Дениско заснув, Катерина підійшла до матері на кухні.
— Мам, може, справді вже час?
— Час для чого?
— Ну… розібрати нарешті ту кімнату. Двадцять років минуло. Тата вже давно немає, а ти все…
— Не смій! — Галина Миколаївна схопилася так різко, що стілець перекинувся. — Не смій туди лізти!
— Мам, заспокойся, будь ласка. Я просто думаю, що так жити нездорово. Ти ж сама мучишся.
Галина Миколаївна підняла стілець, сіла назад. Руки знову тремтіли.
— Не мучиться. Просто… просто мені так спокійніше. Знати, що все на своїх місцях. Що нічого не порушене.
— Але Дениско росте, йому скоро потрібна буде своя кімната, коли приїжджатиме. А ти що, так і будеш його на дивані класти?
— Встигнемо ще. Він маленький поки.
Катерина зітхнула. Вона пам’ятала ту кімнату. Пам’ятала, як вона виглядала двадцять років тому, коли востаннє заходила туди. Письмовий стіл біля вікна, книжкові полиці, вузьке ліжко під стіною. І всюди — сліди життя, що обірвалося надто рано.
— А пам’ятаєш, як він сердився на тебе? — раптом тихо промовила Катерина. — Коли ти прибирала в його кімнаті? Кричав, що в нього свій порядок, що не можна нічого чіпати.
Галина Миколаївна усміхнулася крізь сльози.
— Пам’ятаю. Такий самостійний був. Усе сам, нікому не дозволяв допомагати. І брудний посуд із кімнати виносити не давав, сам відносив. Казав, що чоловік повинен за собою прибирати.
— Йому було всього сімнадцять, мам.
— Так, всього сімнадцять… А здавався таким дорослим. Усе знав, у всьому розбирався. Пам’ятаєш, як він з батьком сперечався про політику? Годину міг розповідати, наводив якісь факти, цифри…
Катерина кивнула. Вона пам’ятала свого молод— А тепер прийшов час відкрити цю кімнату для життя, — прошепотіла Галина Миколаївна, гладячи онука по волоссю, і в її серці нарешті заспокоїлася давня біль, бо пам’ять про сина тепер жила не у замкненій кімнаті, а в їхніх розмовах, сміху та любові.