**З’їж мою біль**
Найменше Олені подобалося працювати з дітьми. Це важко, виснажливо й небезпечно. Простір можливостей навколо дитини ще не сформований, і ризик «притягнути» непотрібні події занадто великий.
Дитина перебуває у біополі матері, отже, доведеться працювати й з нею. До того ж, діти неймовірно люблять фантазії. Хто ж у дитинстві не мріяв про магічну силу? Не вигадував собі чаклунського друга? Кожне слово такого «клієнта» доводилося перевіряти, що створювало додатковий тягар.
Коли Олена побачила на порозі жінку у пишній чорній сукні, з криваво-червоними губами й темно-синіми повіками, відьма навіть не здригнулась. До неї часто заходили екстравагантні особи. А от хлопчик років десяти, що тремтячи ховався за нею, змусив Олену насторожитися. Вона лише відкрила рота, щоб сказати, що з дітьми не працює, як пані владно перебила:
— Ми за записом. Я Мар’яна, телефонувала вчора. У мене ще кішка на аватарці, пам’ятаєте?
Кішку Олена пам’ятала.
— Ну що ж, заходьте.
«Може, в Мар’яни проблеми, а хлопця їй просто нікуди подіти, от і привела?» — сподівалася відьма, непомітно оглядаючи клієнтку. Мар’яна була повненькою жінкою років сорока п’яти, ще не втраченою красунею. Про таких казали: «у самому соку». Нафарбована яскраво, трохи грубувато, на руках дзвеніли численні браслети, а жестикулювала вона багато й запально. Чорний одяг… Нащо це? Вирішила додати таємничості? Чи тримає траур? У будь-якому разі Мар’яна несла чорне із задоволенням, немов виходючи на сцену. «Любителька вистав. Зараз я стану глядачкою однієї з них», — догадалася Олена.
— У мене помер чоловік, — трагічно почала жінка. Дістала хусточку й промокнула абсолютно сухі очі.
— Співчуваю, — ввічливо відповіла відьма, — але я не зав— Та я не займаюся спиритизмом, — твердо сказала Олена, почуваючи, як за спиною хлопця темна істота завмирає, немов прислухається.