На розі вулиці Богдана Хмельницького, у Львові, у вітрині магазину одягу стояв манекен. Завжди однаковий: біла сорочка, сірі штани й крислатий берет, який ніхто не вирівнював. Забутий манекен. Він був там уже понад десять років. Такий нерухомий, такий звичний, що багатьом здавалося — вони й не помічають його. Але місцеві продавці до нього звикли. Кожного ранку, відчиняючи крамниці, казали йому: «Доброго ранку, пане Тарасе» — так його жартома назвали. Це був ритуал, маленький жест для початку дня. Пектар, власниця квітникарні, хлопець із книгарні — усі вітали манекена. А він, звісно, ніколи не відповідав. Аж поки одного разу відповів.
Це був понеділок. Вітрина запотіла від ранкової вологості. Коли люди, як завжди, сказали: «Доброго ранку, пане Тарасе»… манекен усміхнувся. Рухнувся. І тихо промовив: «Доброго ранку, друзі». Всі остолбеніли. Це був не манекен.
Це був живий чоловік. Його справді звали Тарас. Йому було 74. Останні місяці він працював у магазині нічним сторожем. Втратив житло, родина була далеко, йти було нікуди. Тож ночами він спав на складі, а вранці, коли магазин відчинявся, завмирав за склом, удаючи з себе манекена. Не для жарту. Просто там, за шибкою, він не відчував себе самотнім. «Люблю дивитися на людей, бачити, як вони починають свій день. А тут… мене хоч хтось помічає».
Історія розійшлася, коли хтось зняв його на відео та виклав у мережу. Вона стала вірусною. Люди коментували: «Іноді здається, що нас ніхто не бачить… але завжди є хтось, хто дивиться з того боку скла».
Тепер Тарас більше не вдає з себе манекена. Йому дали роботу в магазині — зустрічати покупців. Він сидить біля вітрини на стільчику, посміхається перехожим і щоранку відповідає тим, хто каже: «Доброго ранку, пане Тарасе». А він у відповідь говорить фразу, яка вже назавжди прижилася у кварталі: «Доброго ранку… і дякую, що помітили мене».