Вона прийшла першою
Ганна Михайлівна встала о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років роботи на фабриці нікуди не зникла, хоча на пенсії вона вже третій рік. Тихенько, щоб не розбудити Петра Івановича, пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — скоро схід сонця.
Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Софійка йде до першого класу. Ганна Михайлівна хвилювалася більше, ніж сама дівчинка. Цілий тиждень перебирала у шафі шкільну форму, перевіряла рюкзак, рахувала зошити. Петро лише похитував головою і казав, що вона з глузду з’їхала.
— Що ти метушишся, як скажена? — бурчав він. — Синок сам до школи ходив, і нічого, вижив.
— А я першою хочу бути, — відповідала Ганна Михайлівна. — Першою її зустріти біля школи, першою привітати.
Петро Іванович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі лише заважають у таких справах. Але Ганна Михайлівна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому проводила до першого класу свого Олега. Тоді вона працювала у дві зміни, вдома з’являлася лише пізно ввечері. На лінійку прийшла Олегова бабуся, мамина мама. А сама Ганна Михайлівна стояла біля фабричних воріт і плакала від образи.
— Не плач, — тоді сказала їй сусідка Марія. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздоженеш.
Ось тепер і наздоганяла.
Чай заварився міцний, ароматний. Ганна Михайлівна налила в улюблену чашку з ромашками, сіла до столу. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один вона купила на ринку ще вчора, другий зірвала у городі, а третій приніс увечері Петро Іванович. Соромився, казав, що це дурниця, але все одно приніс.
— Три букети багато, — сказала вона чоловікові.
— А раптом вчителька не одна? — пожав плечима Петро. — Хто його знає.
О сьомій Ганна Михайлівна вже стояла під душем. Наділа найкращу сукню, ту саму, блакитну в білий горошок, яку берегла для особливих випадків. Зачісалася, підмалювала губи. У дзеркалі на неї дивилася гарна жінка з схвильованими очима.
— Ти що, на побачення збираєшся? — прокинувся Петро Іванович.
— Хочу гарною бути для онуки, — відповідала дружина.
— І так гарна, — буркнув він у подушку.
О пів на восьму задзвонив Олег.
— Мам, ми вже виїжджаємо. Соня хвилюється, всю ніч погано спала.
— А я взагалі не спала, — зізналася Ганна Михайлівна. — Іду до школи, буду чекати.
— Мам, лінійка лише о дев’ятій починається.
— Знаю. Але хочу першою бути.
Олег зітхнув. Він давно звик до маминих дивин. Після народження Софійки Ганна Михайлівна ніби помолодшала на десять років. Носилася з онукою, водила до садка, на каруселі, купувала іграшки. Олег із дружиною лише дивувалися.
— Гаразд, мам. Тільки не застудися, на вулиці прохолодно.
Ганна Михайлівна взяла букети, кинула у сумку цукерки для Соні і пішла до школи. До неї йти хвилин п’ятнадцять, але вона не поспішала. Хотілося насолодитися ранком, передчуттям зустрічі.
Біля шкільного порталу вже стояла жінка з букетом. Ганна Михайлівна засмутилася — значить, не перша. Підійшла ближче й пізнала Галину Степанівну, сусідку з третього поверху.
— Ви теж на лінійку? — запитала Ганна Михайлівна.
— Онук іде до першого класу, — кивнула Галина Степанівна. — А ви?
— Онука. Софійка.
Жінки стали поруч, заговорили про дітей, про школу, про те, як швидко летить час. Галина Степанівна виявилася приємною співрозмовницею. Вона працювала у поліклініці медсестрою, недавно вийшла на пенсію.
— Знаєте, — зізналася вона Ганні Михайлівні, — усе життя мріяла провести онука до школи. У мене дочка одна, пізно заміж вийшла. Думала, онуків не діждуся.
— А у мене навпаки, — відповіла Ганна Михайлівна. — Сина до школи провести не змогла, багато працювала. Тепер хочу наздогнати.
Поступово біля школи збиралися інші бабусі та дідусі. Усі гарні, схвильовані, з букетами. Ганна Михайлівна дивилася на них і думала, що в кожного своя історія, своя причина бути тут.
Ось прийшла Тетяна Володимирівна із сусіднього будинку. Вона виховувала онуку сама, після того як дочка загинула в аварії. Дівчинка Марічка росла тиха, сором’язлива. Тетяна Володимирівна боялася, що їй буде важко у школі.
— Марічка-то як? — запитала її Ганна Михайлівна.
— Хвилюється. Каже, що діти будуть сміятися з її сукню. А сукня гарна, я сама шила, — Тетяна Володимирівна засмутилася.
— Діти добрі, не будуть сміятися, — заспокоїла її Галина Степанівна. — Головне, щоб Марічка себе осмілила.
Підійшов дідусь із величезним букетом гладіолусів. Ганна Михайлівна його не знала, але він сам представиІ коли зі школи вибігла Софійка, Ганна Михайлівна відчула, що всі її ранкові труднощі ніщо порівняно з цим щастям – бачити онучину радісну усмішку.