За стіною — не мовчання
— Та зроби ти вже цей клятий телевізор тихіше! — скрикнула Ганна Іванівна, вдаривши долонею по стіні. — Ніч на дворі, люди сплять!
У відповідь залунала музика ще голосніше. Здавалося, сусідня квартира перетворилася на концертний зал, де грали всі оркестри світу разом.
— Мамо, не нервуйся, — втомлено промовила Оксана, визираючи з кухні з чашкою чаю в руках. — Поговори з ними завтра по-людськи.
— По-людськи? — Ганна Іванівна повернулася до доньки, очі її палали від обурення. — Я вже місяць із ними «по-людськи»! А вони ніби глухі! Або вдають!
За стіною знову щось грюкнуло, почулися чоловічі голоси, сміх, тупіт ніг. Ганна Іванівна схопилася за серце.
— Господи, та що ж це таке! Раніше тут Марія Степанівна жила, царство їй небесне, тиша була, благодать. А тепер…
Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.
— Мамо, ну чого ти так засмучуєшся? Молоді люди, їм весело хочеться. Згадай, як ми з Петром у дитинстві носилися по хаті.
— Це було вдень! І ми були діти! А ці… — Ганна Іванівна махнула рукою у бік стіни. — Дорослі чоловіки, а поводяться гірше за малоліток.
Музика раптом стихла. У тиші, що настала, чулося лише тикання старих годинників на кухні та ледве чутний шепіт за стіною.
— Ось бачиш, — полегшено зітхнула Оксана. — Може, самі зрозуміли, що переборщили.
Та радість була передчасною. За кілька хвилин рознісся тягучій, жалібний виття. Не людський — звіриний.
— Що це? — Оксана зблідла.
— Собака, — похмуро констатувала Ганна Іванівна. — Тепер ще й собака в них. Величезний, судячи з голосу.
Собака вила так, ніби його душа розривалася від туги. Вий переходив у скигління, потім знову піднімався до нестерпних висот.
— Мамо, може, йому погано? Може, допомога потрібна?
— Яка допомога? Їм просто на всіх начхати! — Ганна Іванівна знову почала стукати у стіну. — Тихо там! Чуєте? Собаку заспокойте!
У відповідь почулися чоловічі голоси, але розібрати слова було неможливо. Собака замовкла на хвилину, потім завила з новою силою.
Ганна Іванівна сіла у крісло, поклала руки на коліна.
— Оксанко, я більше не можу. Сил нема. Кожної ночі одне й те саме. То музика, то телевізор, то ця проклята собака. Я не сплю вже тижнями.
Донька підійшла, присіла на підлокітник крісла.
— А ти дільничного викликала?
— Викликала. Приходив. Поговорив із ними. На один день затихли, потім знову почалося. Дільничний каже, що доказів нема. Як довести шум? Коли він приходить, вони примовкають, а варто йому піти…
За стіною знову загриміло. Цього разу ніби хтось пересував меблі. Важкі, масивні. Скрип, гуркіт, знову скрип.
— О першій ночі меблі переставляють, — пробурмотіла Ганна Іванівна. — Нормальні люди так не роблять.
— Мамо, а може, справді щось трапилося? Може, вони не зі зла шумлять?
— Оксано, ти що, їх захищаєш?
— Та ні, просто… Пам’ятаєш, бабуся Настя розповідала про дядька Івана? Він теж уночі шумів, а виявилося, що в нього хвороба була. Як її… альцгеймер. Він не розумів, що робить.
Ганна Іванівна задумалася. Справді, шум за стіною був якимось дивним. Не як у звичайних галасливих сусідів. Там відбувалося щось незрозуміле, майже містичне.
— Гаразд, — рішуче встала вона з крісла. — Піду до них. Поговорю як слід. З’яІ коли вона підійшла до їхніх дверей, то зрозуміла, що за ними — не шум, а вічна історія кохання, яка тепер назавжди залишилася у її серці.