— Як ти могла?! — кричала Оксана, розмахувала зім’ятим папером. — Як ти могла підписати цю маячню?
Соломія здригнулася, відставила чашку з кавою й повільно обернулася до сестри. На її обличчі не було жалю, лише втома.
— Підписала й підписала. Що тут такого? — знизала вона плечима. — Хату все одно треба продавати, ти ж сама казала…
— Казала?! — голос Оксани тремтів від обурення. — Я казала, що треба вирішувати разом! Разом, Соломіє! А ти за моєю спиною, потихеньку, домовилася з риєлторами! Та ще й ціну вдвічі нижчу призначила!
— Не вдвічі, а… — почала було Соломія, але сестра перебила.
— В півтора! І що з того? Чи багато різниці? Це ж мамин дім, розумієш? Наш обох! А ти вирішила, що тут головна — ти!
На кухні запанарила тиша. Тікали старі годинники на стіні, ті самі, що мама колись привезла з Польщі. Соломія мовчки стояла біля вікна, дивилася на двір, де вони з Оксаною колись грали у класики.
— Ти взагалі розумієш, що робиш? — продовжувала Оксана, але вже тихше. — У мене син до університету збирається, грошей — як річки. А в тебе донька заміж виходить, весілля влаштовувати. Нам обом ці гроші — як повітря!
— Ось саме тому, — обернулася Соломія. — Тому й поспішала. Поки покупці є, поки інтерес до нашого району. А потім почнеш продавати — і нікому не здасться наша хата.
— Але ми ж домовлялися! — у голосі Оксани прозвучали сльози. — Ти обіцяла, що вирішуватимемо разом!
— Домовлялися, домовлялися… — махнула рукою Соломія. — А потім ти тиждень у від’їзді була, телефон не брала. Покупці не чекатимуть, у них вибір великий.
Оксана сіла на стілець, схилила голову на руки. Папір із договором лежав на столі, ніби кпив із неї.
— Мені ж довелося терміново до тітки в село їхати, — прошепотіла вона. — Вона хворіла, зовсім одна. Я ж тобі казала…
— Казала, не казала… — відмахнулася Соломія. — Справа зроблена. Гроші отримаємо за місяць, поділимо навпіл, і все.
— Все?! — підвелася Оксана. — Ти вважаєш, що це все?
Соломія налила собі кави, сіла навпроти сестри. Її обличчя було спокійним, майже байдужим.
— А що ще? Дім продається, гроші ділимо. Справедливо ж.
— Справедливо… — гірко всміхнулася Оксана. — А чи справедливо було не запитати мене? Не дочекатися, поки я повернуся?
— Оксано, ну годі драми розводити! — поморщилася Соломія. — Подумаєш, хату продаємо. Все одно жодна з нас тут жити не збиралася.
— Не збиралася?! — очі Оксани спалахнули. — А хто кожні вихідні сюди приїжджав? Хто в городі копався, дах лагодив? Хто сусідам за домом допомагав доглядати?
— Ну й що з того? — знизала плечима Соломія. — Хобі у тебе таке. А я, до речі, всі ці роки комунальні платежі сплачувала.
— Комунальні платежі… — Оксана підвелася, підійшла до вікна. — Соломіє, ти пам’ятаєш взагалі, як ми тут жили? Як мама нас виховувала? Пам’ятаєш, як ми на цій кухні уроки робили?
— Пам’ятаю, — коротко відповіла Соломія. — І що?
— Як що?! — обернулася Оксана. — Це ж наша пам’ять! Наше дитинство! А ти продаєш його якомусь дядькові Петрові за копійки!
— Не за копійки, а за нормальні гроші. І не дядькові Петрові, а сім’ї з дітьми. Їм дім потрібен, а нам гроші. Все чесно.
Оксана повільно повернулася до столу, взяла в руки договір. Перегортала його, читала, і її обличчя блідло.
— Соломіє, а що це за пункт? — показала вона на рядок у середині документа. — Тут написано, що продавець один — Соломія Богданівна Шевченко. А де ж я?
Соломія відвела погляд.
— Це… технічний момент. Оформили на мене, бо я в місті, а ти в області живеш. Нотаріусу так зручніше було.
— Нотаріусу зручніше?! — голос Оксани перейшов у крик. — Соломіє, ти що робиш?! По документах виходить, що дім мій! А ти мені потім половину грошей віддаси з доброти серця?!
— Та не кричи! — поморщилася Соломія. — Сусіди почують, підуть плітки. Я ж кажу, це формальність.
— Формальність… — Оксана сіла, важко дихаючи. — Соломіє, ми з тобою сестри. Однієї мами діти. Як ти могла так вчинити?
— Та нічого я не вчинила! — спалахувала Соломія. — Дім продала, гроші отримаю, з тобою поділюся. У чому проблема?
— В тому, що ти мені не віриш! — ударила кулаком по столу Оксана. — В тому, що ти вирішила все за мене! В тому, що ти мене за дурну тримаєш!
— Та не тримаю я тебе за дурну! — відмахнулася Соломія. — Просто я практичніша. Завжди була практичнішою.
— Пам’ятаєш, як ми мамину хворобу переживали? — гірко всміхнулася Оксана. — Хто до лікарів їздив? Хто в лікарні сидів? Хто ліки купував?
— Ну й що? — піджала губи Соломія. — Я ж тоді на двох роботах працювала! Гроші на лікуванняВони мовчки обнялися, і здавалося, що за цю мить зрозуміли: дім можна продати, але сестринську любов — ніколи.