Олена пильно розглядала свій наряд… Біла сукня, куплена за копійки на розпродажі у поспіху, здавалася занадто простою. Вишивка, яку вона так ретельно обирала, але все одно погано роздивилася, тепер виглядала трохи дешево.
“Та й добре, — подумала вона. — Аби лише Ярославу сподобалося.” Вона зітхнула. У цій сукні вона вийде заміж. Ярослав… Він був її мрією, коханням з першого погляду. Хоча, якщо бути чесною, з принца на білому коні він був не дуже схожий. Швидше, наче молодий козак — з буйним чубом, широкими плечима та жартівливим поглядом блакитних очей.
Олена знала: вона вірила, що справжнє кохання прийде саме так. Раптово. З першого разу. Як у казках. На менше вона не погоджувалася.
Задзвонив телефон, повертаючи Олену з мрій у реальність. Звісно, мати — зараз знову починатиме переконувати її скасувати все.
“Оленко, серденько моє, послухай мене, послухай тих, хто прожив більше!” — мати плакала, мабуть, уже цілий тиждень, — “Яке весілля через місяць після знайомства? Ви ж зовсім один одного не знаєте!”
Скільки можна повторювати одне й те саме?
“Для справжнього кохання й більше не треба, — промовила Олена, — Я тобі тисячу разів пояснювала. Це — любов з першого погляду! Як у фільмах!”
“У фільмах, доню, казки показують! — відповіла мати, — А в казках пишуть, що після весілля ‘жили вони довго й щасливо’. І завіса! А в житті після ‘довго й щасливо’ починаються будні: робота, рахунки, діти… Ти хоча б дізналася, де він працює? Чим займається? Які в нього плани?”
Олені було ніяково. Вона з Ярославом якось не обговорювали таке. Усі їхні розмови були про кохання.
“Працює… щось пов’язане з логістикою”, — ухильливо відповіла вона, щоб мати не почала розпитувати.
Де працює, де працює… Добре хоча б не спитала про хобі. Тому що про захоплення Ярослава Олена знала ще менше. Зазвичай це були посиденьки з друзями за пляшкою квасу або комп’ютерні ігри до пізньої ночі. Але чи має це значення, коли серце сповнене любові?
Трубку перехопив батько.
“Олено, що в тебе вийде з людиною, яку ти не знаєш? Ти навіть не можеш сказати, де він працює!”
“Але у вас із мамою ж вийшло, а ви й зналися менше за нас!”
“Один раз на один не припадає. Що комусь пощастило — це виняток, — відповів батько, — Звичайне везіння.”
“І мені пощастить!”
“Олено!”
“Вибач, мені час. Ярослав приїхав”, — швидко проговорила Олена і, не чекаючи нових заперечень, поклала слухавку.
Ярослав прийшов із ринку в тому, що встиг купити: темно-синій піджак, трохи зім’ятий і явно не за розміром. Брюки збиралися в складки на черевиках. В руках він тримав букет ромашок, перев’язаний стрічкою. Квіти були прості, зірвані десь на узбіччі. Але Олені вони здалися найкращими на світі.
“Готова?” — запитав він.
Олена кивнула, відчуваючи, як руки тремтять від хвилювання. Вона зробила глибокий вдих і вийшла з квартири, залишивши позаду всі сумніви, заперечення рідних і здорового глузду.
У РАЦСу все пройшло швидко й буденно. Чиновниця з втомленим виглядом монотонно прочитала церемоніальний текст. Ярослав незграбно надів Олені обручку, і вони посміхалися під спалахи фотоапаратів його нечисленних родичів. Від Олени нікого не було — батьки образилися та не приїхали.
Після РАЦСу вони поїхали до Ярослава, у квартиру, яка тепер стала і їхнім спільним домом. На столі, застеленому клейонкою, стояли бутерброди з ковбасою, салат “Олів’є” та нарізані огірки з помідорами. Родичі Ярослава — тітка Ганна, яка готувала (і була явно не у захваті), дядько Петро з похміллям і двоюрідна сестра Настя з заздрісним поглядом — привітали молодих, потрохи посиділи й розійшлися. Усі вони виглядали так, ніби прийшли не на весілля, а на поминки.
Олені було не по собі, але вона намагалася не звертати уваги.
Коли вони залишилися самі, Ярослав полегшено зітхнув.
“Ну от і все, — сказав він. — Тепер ми чоловік і дружина! Назавжди!”
Він закрутив її по кімнаті, і Олена сміялася від щастя.
А вже ввечері того ж дня розпочався справжній галас. Ярослав, провівши родичів, раптом оголосив, що святкувати з сім’єю — це одне, а з друзями — зовсім інше. І, не довго думаючи, зібрався й поїхав гуляти, залишивши Олену саму.
“Я швидко повернусь! Хлопці дуже просили!” — крикнув він і вискочив із дому.
“Швидко” затягнулося до ранку. Ярослав повернувся п’яний, нічого не пам’ятаючи. Він бурмотів щось про вибачення, а потім повалився на ліжко й заснув. Олена мовчки вкрила його.
Ранок приніс похмілля Ярославу й гірке розчарування Олені. Вона зрозуміла, що зробила велику помилку, вийшовши за нього так швидко. Але визнати це, особливо перед батьками, вона не хотіла. Адже це ж коханОлена вийшла за поріг і більше не повернулась, бо зрозуміла, що іноді краще бути самій, ніж з тим, хто робить тебе нещасною.