УПОРЯДКОВАНИЙ ЧОЛОВІК.
Відвідували ми тестя у селі, за сотню кілометрів від міста. У його хаті, де він народився й виріс. Звідки втік семнадцятирічним на фронт і куди повернувся у сорок п’ятому з культяпкою замість правої руки…
— А Миколи нема! За дровами поїхав! — зітхає тітка Марія, його дружина. — У сусідньому селі клуб руйнують! Віддали будинок на розбирання!
Тестю вже майже вісімдесят. Та ще досить міцний чоловік. Не те, що теперішні.
— А далеко те село? — питаємо тітку Марію.
— Та ні! — махає вона рукою. — Кілометрів з п’ять буде!
Ми з дружиною переглядаємось із подивом.
Незабаром він «приїжджає». Транспорт — стара дитяча коляска з сімдесятих, без кошика, що хилить під вагою старих дошок.
Скидає ремінці, перехрещені на грудях, щоб легше тягнути за собою вантаж.
— Ось! — хизується він несподіваною здобиччю. — Ще пару разів сходити — й на зиму вистачить!
— Як розпилюватимете, Миколо Петровичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.
— А он пилка!
Показує мені незграбно збитий верстак з купою пристосувань для розпилювання. Адже рука всього одна.
Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була в мого батька. Нею я вчився пиляти свої перші дошки.
Серце стискається. Хочеться йому допомогти. Готовий відвезти дошки на своєму позашляховику чи замовити машину з робітниками.
— Може, чим допомогти, Миколо Петровичу? — питаю.
Але він не слухає. Єдиною рукою спиняє мене і знову перекидає ремінці через плечі.
— Фури лише заважають! Так близько часом під’їжджають до узбіччя, не дай Боже, зіб’ють! — скаржиться.
Машин і справді багато. Величезні, довгі, летять на швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса транзитна, на Київ…
— Маріє! Їду! — кричить він дружині. Та виходить провести його і, коли він виходить з двору, каже нам із гордістю:
— Годувальник!
Тільки тепер я розумію значення його вчинків. Йому справді не потрібна допомога.
Він живе лише тим, що почувається чоловіком. Не просто чоловіком, а саме мужиком. Хоч усі свої роки відпрацював деканом в економічному інституті.
Дивлюсь у далечінь і бачу самотнього старика, що йде узбіччям зі старою коляскою позаду, без кузова, на перехрещених ремінцях і білизняних мотузках, що лежать хрестом на його грудях. У цій колясці колись возили мою майбутню дружину. Нагадує він мені бурлака. Тільки замість берега й барж — гуркотять фури, обдаючи його гаром і кіптявою…
Не втримуюсь, щоб не допомогти, і ми з сином їдемо до будівельного магазину.
На його верстаку залишаємо нову, фірмову шведську ножівку з загартованими зубцями, у футлярі.
Через п’ять років ми забрали його до себе. В комфорті він не протримався й півроку…
Після похорону, на поминках, я знайду наш подарунок — ножівку, неторкану, у тому самому футлярі, на кришці серванту. А односельці скажуть про Миколу Петровича:
— Берег! Упорядкований був чоловік!
— Точно, — киваю головою. — Чоловік був. Тепер таких уже не роблять…