**ЩОДЕННИК**
Відвідали тестя в селі, за сотню кілометрів від міста. У його хаті, де він народився і виріс. Звідки тікав на фронт сімнадцятирічним, а повернувся у сорок п’ятому з кульгавою правою рукою…
— А Михайла нема! За дровами поїхав! — сумно повідомляє тітка Оксана, його дружина. — У сусідньому селі клуб розбирають! Віддали хатину на розбір!
Тестю вже майже вісімдесят. Але він ще досить міцний дядько. Не те, що нинішні.
— А далеко те село? — питаємо тітку Оксану.
— Та ні! — махає вона рукою. — Кілометрів з п’ять буде!
Ми з дружиною перезираємось здивовано.
Незабаром він «приїжджає». Його транспорт — стара дитяча коляска з сімдесятих, без кошика, що хилиться під вагою старих дощок.
Він скидає ремені, перехрещені на грудях, щоб легше було тягнути поклажу.
— Ось! — хвалиться він знахідкою, що впала йому з неба. — Ще пару разів сходити — і на зиму вистачить!
— Як розпилюватимете, Михайле Гнатовичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.
— А ось пилорама!
Він показує мені незграбно збитий верстак із кучею пристосувань для роботи з деревиною. Адже рука всього одна…
Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була в мого батька. Нею я вчився пиляти свої перші дошки.
Серце стискається. Хочу допомогти. Готовий відвезти дошки на своєму позашляховику чи замовити машину з робітниками.
— Може, чим допомогти, Михайле Гнатовичу? — питаю.
Але він не слухає. Єдиною рукою спиняє мене і знову перекидає ремені через голову.
— Фури тільки заважають! Так близько часом під’їжджають до узбіччя — не дай Боже зіб’ють! — скаржиться він.
Машин і справді багато. Величезні, довгі, мчать на швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса транзитна, на Київ…
— Оксано! Я поїхав! — кричить він дружині. Вона виходить провести його і, коли він виходить із двору, з гордістю каже нам:
— Годувальник!
Тільки зараз розумію зміст його вчинків. Йому справді не потрібна допомога.
Він живе тим, що почувається хазяїном. Не чоловіком — ні, саме хазяїном. Хоч усі життя пропрацював деканом в економічному університеті.
Дивлюсь у далечінь і бачу самотнього старезника, що йде узбіччям зі старою коляскою позаду — без кузова, перев’язаною ременями, перемішаними з мотузками для білизни, що лежать хрестом на грудях. У цій колясці колись возили мою майбутню дружину. Нагадує мені бурлака. Тільки замість берега та барж — гуркіт важких фур, що обдають його димом і сажею…
Не витримую — і ми з сином їдемо до будівельного магазину.
На його верстаку залишаємо нову, фирмову шведську ножівку з загартованими зубцями, у футлярі.
Через п’ять років забрали його до себе. У комфорті він не протримався й півроку…
Потім, після похорону, на поминках, я знайду нашу ножівку — неторкану, у тому самому футлярі, на кришці серванту. А односельці скажуть про Михайла Гнатовича:
— Берег! Господарний був чоловік!
— Так, — киваю. — Чоловік був. Тепер таких уже не роблять…