Ганна Миколаївна вже натягнула нічну сорочку й зачісувала волосся, коли в телефоні вголос задзвеніло. Гострий сигнал розтяв ночну тишу квартири. На годиннику: девять із половиною.
Так, алло? У слухавці тиша. Алло, хто там?
Мам? Голос ледве просунувся крізь шум, наче той, хто говорив, боявся, аби хтось почув.
Оксанко? Що трапилось? Знаєш же, не люблю я пізні дзвінки! Ганна Миколаївна сіла на ліжко, втуливши слухавку до вуха. У тебе все гаразд?
Так… Тобто ні… Мамо, можна я до тебе приїду? Зараз?
У доччиному голосі було щось таке, від чого серце Ганни Миколаївни шарпнулося. Оксана ніколи не просила допомоги, завжди гребла сама, хвалилася самостійністю.
Звісно, приїжджай. Та що сталося?
Пізніше розкажу. Виходжу.
Знову сигнал. Ганна Миколаївна стояла, тримаючи слухавку, потім повісила її й пішла ставити чайник. Оксана живе у сусідньому районі, зо дві години автобусом, якщо пробки не підведуть. Значить, незабаром буде.
Жінка дістала з серванту гарні чашки, ті, що купувала на гостей, нарізала лимона, виклала печиво на блюдце. Руки тремтіли похмуре передчуття тривожило.
Оксана зявилася раніше. Коли Ганна Миколаївна одчинила двері, дочка стояла на порозі із заплаканими очима й розпатланим волоссям. У руці спортивна торба.
Ой, донечко моя… Ганна Миколаївна обійняла Оксану, відчувши, як та тремтить. Заходь, заходь швидше. Чай готовий.
Сіли на кухні. Оксана мовчки пила чай, позіхаючи. Ганна Миколаївна чекала, не насмілюючись розпитувати. Дочка сама розповість, коли скриється.
Він мене бив, мамо, ледве чутно пролунало нарешті. Вже не перший раз.
Ганна Миколаївна поставила чашку, відчувши, як холод розповзається грудьми.
Як бив? Василь? Та що ти кажеш!
А я що, брешу, ти думаєш? Оксана рвонула головою. Під оком темнів син, який вона намагалася замалювати. Ось, помилуйся!
Господи… Ганна Миколаївна простягнула руку, та дочка відхилилась.
Не жалій мене! Сама винувата. Думала, після весілля все зміниться, він заспокійливиться… Дурна я, мамо, дурна!
Чому раніше не казала? Ми ж з тобою…
Та що б ти вдіяла? Оксана гірко посміхнулась. Стала б переконувати терпіти, ради дітей руку прикувати. Ти ж завжди твердила: заміж виходять раз і назавжди.
Ганна Миколаївна опустила очі. Справді, вона завжди так гадала. Сорок років прожила з батьком Оксани, не кажучи, що було важко. Терпіла його гуляння, образи, байдужість. Вважала, що так і мусить бути.
А діти де?
У його матері залишились. Кажуть, погостюю у бабусі. Оксана витерла очі рукавом. Не хочу, щоб бачили мене такою. Софійці всього сім, а Данилко… він уже розуміє, що вдома не все гаразд. Вчора спитав, чому тато кричить на маму.
І що відповіла?
Що тато втомився на роботі. Оксана стиснула кулаки. Не дурна, да? Навчилась дітям брехати.
Ганна Миколаївна підвелася, підійшла до вікна. Надворі крапав дощ, ліхтарі пливли в калюжах жовтим світлом. Скільки разів сама стояла тут, коли чоловік не приходив додому або валився пяний та злий. Скільки разів думала піти та залишалась. Ради дочки, як тоді здавалось.
А він де зараз?
Вдома. Сплять. Випив і впав. Оксана судорожно
За вікном зірка зірці подавала кінець ночі, а Марина Петрівна, слухаючи рівне дихання дочки в сусідній кімнаті, вперше за довгі роки відчула не тінь минулого, а легкий вітерок нових можливостей, що зазирав у вікна ранішнього Львова.