Вчора я ось сидів у вітальні, слухав, як Свiтлана в кухнi шарудже посудом, а потім усе стихло. Серце ніби стислося. Тридцять років разом, а зараз вона в Стебнику. “Потрібно подумати”. Ці слова на паперовому клаптику все ще палять пальці. Згадую наш перший скандал у новій трикімнатній. “Не смій менi читати моралі!” голос у неї був гострим, немов ніж. “Тридцять років разом! А ти? Мовчиш, мов риба!” Я дивився з-над газети. Волосся в неї сиве, розпатлане, обличчя палає. Знав буде буря.
“Свiтлусю, заспокойся”, простогнав я. “Поговоримо як слід”. “Як слід?!” вона розвела руками. “Ти взагалі коли спитав, як у мене на душі? А?” Я відклав газету. Підійшов до вікна. За шибкою моросив жовтневий дощ, топол,не листя жов падало. “Ти права, прошепотів я. Я справді мало говорю”. “Мало?! Та ти зовсім онімів! Прийдеш із заводу, помовчиш над вечерею, втупишся в телевізор. Розповідаю тобі про сусідку Соломію, що її онук університет вступив, а ти “хм, добре”. Кажу, хочу на дачу, помідори збирати, а ти “робі що хочеш”. Я тобі жива жінка чи вішалка?”
Я обернувся. В очах в неї були сльози, але вона їх стискала. “Вибач, промовив я. Не думав, що тобі так важливо”. “Не думав!” вона гірко засміялась. “Богдане, а чи думав ти взагалі про мене? Хто я? Кухарка? Праля? Чи звичка, як оті твої капці?” Я хотів відповісти, але вона вже йшла до дверей. “Знаєш що? Не треба. Усе зрозуміло”.
Двері грюкнули. Я лишився сам. Чув, як вона на кухні ляскала тарілками. Потім тиша. Взяв газету знову. Літери розпливалися. Свiтлана була права. Коли ж я від неї віддалився? Після смерті батька? Коли став майстром дільниці? Згадав, як зустрілися. Вона працювала в книгарні. Я зайшов за довідником з електротехніки. Усміхнулась так сонячно, що я забув, навіщо прийшов. Дивився, поки не спитала: “Чи допомогти?”. “Дайте щось цікаве”, пробурмотів я тоді. “Що ж ви любите?” спитала вона. “Усе: технічну літературу, детективи, класику”. Вона подала мені “Тіні забутих предків”. “Ось. Дуже гарно”. Я купив книгу, але не Коцюбинського читав, а думав про дівчину з добрими очима. Наступного дня знову прийшов. “Сподобалось?” спитала. “Дуже. А що ще порадите?” Це тривало тиждень. Потім накупився сміливості запросити до кіно. “Новий Маськiлл iде. Переглянемо?” Свiтлана засміялась: “А я вже думала, ви ніколи не наважитеся”. Побралися через рік. Згадую нашу першу хатинку кімнатку на околиці міста. Вона вішала фіранки, я прибивав полиці. Вечорами сиділи на кухні, пили чай із варениками, мріяли. “Хочу, щоб у нас було двоє дітей”, казала вона. “А я хочу дім із садом, відповідав я. Ти вирощуватимеш троянди, я лагодитиму в гаражі мотоцикл”. “І щоб ми ніколи не сварилися”, додала вона. “Ніколи”, погоджувався я, цілуючи її у чоло. Але дітей не було. Лікарі розводили руками. “Таке буває, живіть для себе”. Свiтлана нишком плакала вночі. Я чув і не знав, як допомогти. Перестали говорити про це. Між нами виросла стіна.
Тепер сидів у порожній вітальні. Зрозумів:
Вони розмовляли довго, переплітаючи долоні над чарками кави, а за вікном Києва піднімалося ще одне сонце їхньої спільної, тепер бережнішої надії.