**ОЛЕНКА.**
Стара Явдоха витирала сльози, що котилися по її блідих, зморшками поїдених щоках. Вона махала руками і щось невиразно бурмотіла, наче мала дитина. Чоловіки чухали потилиці, а скупчені біля неї жінки намагалися зрозуміти стару.
Зі світанку, скажена від горя, Явдоха бігала селом, била у вікна й плакала. Від народження вона була німою, та й розумом, здавалося, не від світу цього. Тому люди її оминали, хоч і не ображали. Не знаючи, що сталось, послали по Дмитра — п’яничку та жартівника, єдиного, кого стара пускала у свій двір і хто часто допомагав їй по господарству. За вечерю й пляшку горілки.
Ось він з’явився — м’ятий, ще не протверезівши з ночі, проштовхнувся крізь натовп. Стара кинулась до нього, микаючи й захлипаючись, замахала руками. Лише Дмитро міг її зрозуміти. Коли вона замовкла, він похмурів, зняв шапку й глянув на селян.
— Ну, кажи! — почулося з юрби.
— Оленка зникла! — промовив він, маючи на увазі семирічну онуку Явдохи.
— Як зникла? Коли? — зойкнули жінки.
— Каже, що мати уночі забрала! — перелякано пробурмотів Дмитро.
Село загуділо. Жінки хрестились, чоловіки нервово запалювали цигарки.
— Хіба ж мертва може дитину вкрасти? — не вірячи своїм вухам, вигукнув хтось.
Усі знали, що три місяці тому мати дівчинки, Мар’яна, потонула в болоті. Як і баба, вона ніколи не говорила. Пішла з жінками по ягоди у трясовину, а там і сталася біда. Відстала, заплуталась, загрузла — а крикнути не могла. Лише микала. Але хто ж почує? І залишилась Оленка сиротою, тягарем для старої Явдохи. Якби був батько… але його не було. Померла зберігала таємницю народження дитини й забрала її з собою. Навіть матері не казала, хто батько. Люди шепотіли: чи не Дмитро часом? Ну а що — молодий, неодружений, у хаті у Явдохи буває.
Але той заперечував: нічого не було!
Явдоха знову заридала й замахала руками.
— Що вона каже? — зашепотіли жінки. — Дмитре?
— Розповідає, що мертва щоночі приходила до хати. Явдоха свічки палила, хрести над дверима й вікнами випалювала — оберігалась від нечисті. А Мар’яна не вгамувалась — у двері стукала, у вікна зазирала й тихенько доньку кликала. І цієї ночі довго під вікном стояла. Бліда, у місячному світлі, очі мертві, а губи шепочуть, ваблять Оленку.
Стара сердилась, одганяла дівчинку від вікна. Але варто було їй відвернутись — донька вже завісу одсувала. То чи морок, чи Явдоха прозевала, як уночі дрімнула, а мертва втягла Оленку, обдурила, спокусила дитину! — Дмитро витер рукавом піт з чола й додав: — Треба шукати!
Чоловіки заскреготали зубами й розійшлись по подвір’ям: одні — за рушницями, інші — за собаками. Навіть Дмитро, не зважившись похмілятись, поквапливо пішов додому збиратись.
Незабаром вони розділились на групи. Спочатку обшукали село, потім кладовище. Даремно. Тепер лишалось йти в ліс, а звідти — у прокляті трясовини, де спочила Мар’яна. Перекурили й рушили.
На самому краю лісу знайшли сліди босоногих ніжок. Собаки завили й рвонули в глиб лісу. Довго вони метушились, збиваючи стежки, неначе їх навмисні водяли за ніс.
Коли сутінки вкрили верхівки дерев, втомлені пси звалились на землю. Разом із господарями. Молодші й витриваліші продовжили обшук болота.
З кожною хвилиною надія танула.
Дмитро йшов обережно, боячись провалитись. Так і не помітив, як одбився від своїх. Та болото він знав добре, тому й плив далі.
— Де ж ти, Оленко? — прохрипів він, вдивляючись у трясовину.
За кількасот кроків від нього пролунав різкий крик. Величезний чорний крук, сидячи на сосновій гілці, блищав очима й спостерігав за чоловіком.
«Карр! Карр!» — знову прокричав птах.
Серце Дмитра затремтіло. Щось у цьому голосі змусило його прискорити крок. Він підійшов до сосни.
На м’якому моху, біля коріння, у клубочку лежала дівчинка.
— Оленко! — прошепотів Дмитро, щоб не налякати.
Дівчинка відкрила очі й уважно подивилась на нього.
— Жива! — зрадіДмитро, не вірячи своїм очам, підняв Оленку на руки, і вони вийшли з болота, щоб більше ніколи не повертатися до тих проклятих місць.