**ЗАХИЩЕНІ ЛЮБОВ’Ю**
Зустріч Оксани та Максима була вирішена десь у небесних сферах.
…Максим свого батька в очі не бачив. Виховували мама та бабуся. Коли маленький Максим питав про тата, мама щось невиразно бурмотіла, мовляв, твій тато — геолог, він у нескінченних пошуках корисних копалин. А одного разу, у порыві, вигукнула: — Тата у тебе, Максимку, й не було!
Будучи малим, хлопець вірив мамі. Але, підрісши, вирішив дізнатися правду. Адже не від Духа Святого ж він народився! Виявилося, у молодості його мати поїхала у відрядження… а повернулася вагітною. Це розповіла бабуся, потайки.
Максим був радий розгаданій таємниці. Дякувати Богу, його не в капусті знайшли. Він пообіцяв собі знайти батька, хоч би що. «Я ж його син, а не перший стрічний!» Та ще й поставив за мету: «У мене буде справжня родина. Одна дружина, багато діточок.»
…Оксана теж не знала батьківської любові. Її мати розлучилася, коли дівчинці не виповнилося й двох років. Батька замінив вітчим. Добра людина, але… Своїх дітей від першого шлюбу він завжди ставив Оксані за приклад. Це дратувало. Тож Оксана могла розраховувати лише на мамину любов.
Дорослішаючи, дівчина пообіцяла собі: «Якщо вийду заміж — то лише раз і назавжди. Аби знайшовся такий хлопець.»
І він знайшовся.
…Був Святий Вечір. Січень, мороз, вечір. Книгарня. Оксана й Максим стоять у черзі біля каси. У кожного в руках том Лесі Українки. Їхні погляди зустрілися. І Максим пішов у наступ. Він засипав Оксану компліментами, запитаннями — чемними, але наполегливими. Він не міг просто так відпустити її. Вона має стати його дружиною! Саме вона.
А Оксані було комфортно з цим енергійним хлопцем. Ніби знала його сто років. Та дівчина з порядних — не годиться знайомитися аби-де. Максим оцінив її сором’язливість і запропонував обмінятися номерами. Оксана взяла його, а свій не дала. — Подзвоню після свят, — невиразно пообіцяла.
Максим не міг упустити такий дар небес. Вони попрощалися, але він таємно пішов слідом, щоб дізнатися, де вона живе.
Усі свята Максим був на сьомому небі. Знайшов свою «лебідку» — і любитиме її вічно.
Але свята минули, а дзвінка не було. Максим занепокоївся і взяв справу у свої руки.
Свою книжку Лесі Українки він поклав у поштову скриньку Оксани. Невже не здогадається? Дівчина подзвонила того ж вечора:
— Привіт, Максиме! Чому не телефонував? Я ждала!
— Оксанко, у мене нема твого номера. Ти ж не дала його в книгарні? — Максим сяяв від щастя.
— Але ти ж мене якось знайшов! — не замовкала вона.
«Жіноча логіка», — подумав Максим. Він був радий: Оксана йому не байдужа!
Не відкладаючи, вони побралися. Як же інакше? У них було стільки спільного: чиста любов, бажання мати діток як у Бога, пристрасть до творів Лесі Українки. Хіба цього мало?
На такому фундаменті вони й будували родину.
Оксана викладала українську літературу, Максим був вправним програмістом.
Згодом народилася Марійка. Через два роки — Олесько. Все йшло як по маслу.
Максим не полишав думки знайти батька. Інтернет допоміг. Серед десятків однойменників він знайшов рідну душу. Батько жив у Києві й запросив у гості.
Зустріч була зворушливою. У того була своя родина, але про сина він не забував.
— Добре, сину, що знайшов мене. Тепер будемо спілкуватися, — обійняв Максима.
Син із гордістю розповів про сім’ю. «Дивись, тату, ти вже двічі дідусь. І це не межа…»
Батько виявився професором медицини.
Додому Максим повернувся накрилений. Батько йому сподобався — щирий, душевний.
Та родинні турботи не дозволяли часто бачитися. Згодом спілкування зійшло нанівець.
Марійка й Олесько підросли. Оксана вирішила захистити дисертацію. Її мати й бабуся були кандидатками наук, і вона не хотіла відставати.
Тему обрала невипадкову — про Лесю Українку. Три роки вона збирала матеріали. Максим підтримував, допомагав по хаті. На цей час у них народилася Настунька.
З дисертацією довелося почекати.
Коли Настунька пішла до садка, Оксана знову взялася за науку. Ось-ось кандидатська буде в кишені…
Аж раптом Максим захворів. Діагноз був невідомий лікарям — щось смертельно небезпечне. Лікування не допомагало. Оксана вмивалася сльозами. Та ще й знала: вона знову вагітна. Максимові не казала — щоб не завдавати боляче.
— Максиме, ти обов’язково одужаєш! Не кинеш мене з дітьми! — ридала вона біля ліжка.
З Києва примчав батько чоловіка. Він оглянув сина й сумно похитав головою.
— Доню, офіційна медицина тут безсила. Але… — він задумався. — Ось адреса одного знахаря. Він мене колись вилікував. СпОксана з благоговінням узяла рецепт і, тримаючи у серці останню надію, повела Максима до знахаря — де через місяць вони разом сміялися, дивлячись, як маленька Аліночка грається з братиками та сестричкою, а життя знову наповнилося радістю.