Орина Іванівна складала в коробку старі світлини, коли натрапила на фотографію з випускного. Сорок літ тому вона стояла біля Мирона, а той обіймав її за плечі так ніжно, немов боявся злякати. На знімку обоє посміхалися, але Орина памятала, як тремтіли її руки, коли Мирон підійшов і попросив сфотографуватися разом.
Орисю, можна з тобою? вимовив він, червоніючи і не дивлячись у вічі. Так, на спомин…
Вона мовчки кивнула, хоч серце калатало так, що здавалося чути по всьому залу. Цілий останній рік у школі Мирон провожав її додому, носив торбинку, допомагав з математикою. А вона вдавала, що нічого не помічає, що їй байдуже.
Зараз, перебираючи старі речі після смерті чоловіка, Орина усвідомила, скільки втратила. Богдан прожив з нею тридцять п’ять років, був добрим чоловіком, турботливим батьком їхніх дітей. Але серце її памятало того соромязливого хлопця з випускного.
Мамо, ти чого там копирсаєшся? зазирнула у спальню дочка Соломія. Може, допомогти?
Та так, світлини розбираю. Ось, глянь, яка ж я була молода, Орина показала фотографію.
Соломія взяла знімок, уважно розглянула.
А хто це з тобою? Не тато ж…
Однокласник, коротко відповіла мати.
Гарний який. І дивиться на тебе так… закохано, Соломія посміхнулася. У вас що, був роман?
Орина відвернулася до вікна. За шибкою моросив жовтневий дощ, а в краплинах відбивалися золоті листки груші.
Ніякого роману не було. Просто дружили, прошепотіла вона.
А потім додала, немов виправдовуючись:
Він до технікуму вступив, а я до інституту. Різні дороги.
Соломія знизала плечима, поклала фотографію і вийшла. А Орина лишилася сама зі своїми спогадами.
Після випускного бачились лише кілька разів. Мирон приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили чай. Мати Орини, Ганна Петрівна, явно благоволила до нього.
Добрий хлопець, казала вона дочці. Працьовитий, серйозний. І дивиться на тебе, як на ікону.
Мам, не видумуй, відмахувалася Орина. Ми просто друзі.
Друзі, зітхала мати. Геть не так у мої роки: я вже заручини готувала.
Востаннє Мирон прийшов у серпні, перед навчанням. Орина якраз готувалася до медичного. Підручники з хімії й біології лежали стосами на столі, кімната була завалена конспектами.
Не заважаю? запитав він, зазирнувши у двері.
Заходь, кивнула Орина, не відриваючись від книги.
Мирон сів навпроти, довго мовчав, потім промовив:
Орисю, давай одружимось.
Її серце завмерло. Вона підвела очі, стрінула його погляд. Мирон сидів рівно, руки схрестив на колінах, і було видно кожне слово дається йому важко.
Я серйозно, продовжив він. Я тебе дуже… дуже сильно кохаю. З пятого класу кохаю. І більше нікого. Ти вступиш до інституту, я працюватиму, заробимо на хату. Дочекаємось, поки закінчиш, а тоді… Ну, власна родина.
Орина дивилася на нього й не
Та світличка лишалася на комоді, немовби молодий Микола вдивлявся в нескінченність, де його ніжне кохання, невимовлене й неоцінене, застигло навіки у промені заходячого світла.