Богдана викликали до кабінету лінійним зв’язком. Він знав зараз буде лайка. Та й за що? Варто було.
“Прийшов? Сідай, Богдане. Знову зірвав роботу виговор. Премію за квартал позбавляюсь, я ж попереджав!” начальник цеху Григорій Васильович зі зневірою махнув рукою. “Я твому батькові обіцяв, а ти мене підводиш! Ти ж дорослий чоловік: ні сім’ї, ні інтересів. Як далі житимеш?”
Додому Богдан їхав електричкою. Заповнено настільки, що й стати ледь вміщались. Друзів із заводу чекали дружини з вечерею. А в нього порожнеча байдужа. І лише одне бажання: ковтнути пива й завалитись спати.
Колись після роботи він гуляв із товаришами, дівчата його обожнювали. Тепер усі одружені, занурені у турботи: діти, кухні, хатні клопоти.
На зупинці Богдан лезь вибрався бабуся з торбами перегородила тамбур. У підземному переході всі поштовхались, поспішали невідомо куди.
У двадцять пять Богдан теж спішив жити. Дівчата вішались йому на шию адже вже мав квартиру, гарний заводський заробіток, навіть машину купив. Мати, коли доглядала вже від онкології, казала: “Оженись, сину! Час минає, а ти його витрачаєш на ці розмальовані! Ось моя сусідка Соломійка дівчина золото: молода, господарна, студентка-медичка. Я помічала на тебе поглядає”. А він у відповідь: “Мені така не потрібна! Не до вподоби”.
Оце й проґавив. Мабуть, та Соломійка зараз чоловіку котлети з картоплею смажить, салатик з помідорів нарізає. І чекають її діти: “Мамо, а тато скоро?” А його ніхто. Колись таке самотнє життя подобалося. Не помітив, коли настала та мить коли гулянки обридли, а він усе котився по накатаній колії.
Богдан піднявся поверхом, дістав ключі, вставив у замок не влізав. Покрутив… Раптом двері відчинили зсередини. Там мати у квітчастому халаті: “Сину, чого без попередження? Вигляд стомлений. Заходь, ми з батьком якраз вечеряємо. Євдокиме, іди сина зустрічай!”
Богдан онімів. Зявився батько: “А я вже подумав наречену привів! Сам винен, балда: одружився після сорока. І мати тоді вже не дівчина була. Вчись на моїх помилках усе роби вчасно!”
“Зрозумів, тату”, пересохло в горлі у Богдана. “Зараз, я дещо забув!” і він стрімголов кинувся сходами вниз.
На бігу спинився, злякано озирнувся. Як він пішов не в той бік з електрички? Замислився а ноги за звичкою принесли до батьківського будинку, де він жив іще змалку. Навмисне піднявся, дверима невдало маніпулював… Та ж річ ось у чому!
Родинної пятиповерхівки не було. На її місці сквер. Знесли три роки тому. А батьків Богдана не було вже пять років. Тоді він продав їхню квартиру, погасив іпо
Воно стало справжнім щастям, коли він разом із Юленькою тримав на руках своє маленьке диво, і згадував, як то дивно повертається життя теплом, коли серце знаходить свій шлях.