Маряна випадково дізналась про батькову коханку. Того дня вона пропустила школу, щоб супроводжувати подругу Соломію до тату-майстра. Під школьну форму не підходив обраний образ, тому вона заскочила додому перевдягнутися. Коли Маряна напівляла джинси, у дверях повернувся ключ. Вона завмерла, балансуючи на одній нозі, бо друга заплуталася в штанині. Зразу злякалась грабіжників, але почула татовий голос він із кимось розмовляв.
– Зараз візьму форму і вирушаю. Не можу ж казати, що був на тренуванні, якщо спортивна сумка під ліжком!
Маряна помилилась: це був не телефонний дзвінок. Батько записував голосове, бо за хвилину вона почула жіночий голос:
– Коханенький, я так за тобою тужила! Швидше приїжджай Я спечила твої улюблюлені пампушки, а то вони охолонуть. Цілую кріпко-кріпко!
Сенс почутого дійшов не відразу. Спершу вона впізнала голос: це була тітка Христина, батькова колега й сестра маминої подруги, яка часто гостювала у них. Маряні вона подобалась: тітка Христина не намагалась удавати, ніби знає, як жити правильно. Вона любила веселощі, слухала сучасну музику, а не занудні пісні, подібні до батькових. Лише коли Маряна замислилась, чому тітка Христина пише йому голосові, до неї дійшло.
У цю мить ключ повернувся знову, і в домі стало тихо. Маряна опустилась на ліжко і ще раз прокрутила тітчині слова ні, це не примара: її батько мав звязок із іншою жінкою. І що далі? Чи сказати матері? Як тепер поводитись із батьком із тією жінкою?
Нічого не вирішивши, вона побігла до Соломії подруга вже надіслала пять повідомлень. Вони місяць чекали цього походу: вибирали ескіз, а Соломія вдосконалилася у підробці маминого підпису. Та тепер настрій зник.
– Марусю, що з тобою? не відставала Соломія. Чому насупилась? Теж хочеш тату? Так я мамин підпис підроблю, дрібниці!
Як же хотілося розказати комусь цю шокуючу новину, розділити тягар. Та Маряна не могла навіть із найкращою подругою. Тому вона зробила вигляд, ніби справа саме в татуюванні.
Наступні два тижні вона не могла вчитися, уникала прогулянок із подругами, уникала розмов із матірю й грубила батькові. Що робити далі, не знала. Одного разу вона ледь не розповіла матері, та та почала лаяти Мар’яну за двійку з хімії. Спільна розмова не вийшла вони жахливо посварились. Ввечері мама увійшла до кімнати з київським тортом, який Маряна любила, і мовила:
– Пробач, котику, що накричала на тебе. Знаю, це невиховано. Але я так переживаю за твої іспити! Бажаю тобі лише найкращого…
– Мамо, ну годі вже! Я складу ті іспити! Цей торт для мене?
– Авжеж. Помирились? Терпіти не можу, коли ми сваримос
Мар’яна вийшла на сонячну вулицю, відчуваючи, як голка татуювання пече на шкірі набагато менше, ніж її зневіра в коханні. Але життя вчить, що найглибші рани іноді загоюються саме там, де ми їх найменше чекаємо.