Віро, ти що твориш?! Миколин голос гримів по всій хаті. Куди це ти збираєшся в такому вигляді?!
У театр іду, якщо дозволиш! Віра підправила перед дзеркалом нову блузку, куплену на розпродажу в «АтЦентрі». З Галкою домовилися, давно хотіли подивитися цю виставу.
Який ще театр?! В тебе вдома клопоту немора! Посуд невимитий, сорочки мої непрасовані! А вона й собі в театр збирається! Микола вхопив Віру за руку, повернув до себе. Зараз же переодягайся та займися господарством!
Віра рвонула рукою, вивільнилась, та на зап’ястку лишився червоний слід від його пальців.
Миколо, ми ж учора про це говорили! Я цілий день вдома просиділа, все переробила. Один вечір для себе хочу, що тут такого?
Для себе?! він зневажливо всміхнувся. А хто тебе годує, одягає? Хто дахи над головою дає? Я ж, між іншим, після роботи прийшов, хочу поїсти нормально, а не ці твої бутерброди жувати!
Віра мовчки пройшла у кухню, почала діставати з холодильника продукти. Руки тремтіли, усе всередині стислося в щільний клубок. Ще вранці вона так тішилася майбутньому вечору, навіть зачіску зробила, туфлі начистила. А тепер…
Ото ж бо! задоволено буркнув Микола, увімкнув телевізор голосніше. І швидше! Я голодний як вовк!
Поки сковорідка розігрівалася, Віра нишком дивилася у вікно. У дворі жінка її віку виводила собаку, сміялася, розмовляючи по телефону. Яка ж вона щаслива здавалася, та незнайомка! Вільна, легка…
Віра! Ти що там заснула?! гаркнув із кімнати чоловік.
Готую вже, готую! відгукнулася вона, квапно перевертаючи котлети.
Микола з’явився на порозі кухні, притулився до одвірка.
Слухай, а завтра ввечері до мене Богданич завітає, справу обговоримо. Тож ніяких твоїх подружок, сидиш вдома тихо, чай подаси, коли попросимо.
Та ж завтра субота, несміливо заперечила Віра. Ми з дівчатами у кнайпу хотіли…
Які ще дівчата? Тобі сорок три, Віро, тверезися! Пора вже змиритися. Дім, родина оце твоє місце. А не оці дурниці з подругами та кав’ярнями.
Віра поставила перед ним тарілку, сіла навпроти. Їсти анітрохи не хотілося, у горлі стояв ком.
Миколо, а чому ти так зі мною? Раніш же не був таким… Ми разом у театри ходили, в кіно, квіти дарував…
Раніш! махнув він рукою. Раніш ти молодша була, краща. А зараз що від тебе лишилося? Заміжнішала, постаріла, одягаєшся як стара. Мені соромно з тобою на людину показатися!
Слова боліли сильніше за удар. Віра встала, почала прибирати
Пройшло три роки, а Оксана кожен ранок прокидалася з вдячністю за той вечір, коли нарешті набралася сміливості вийти з квартири на зацвітлих каштанах вулиці Києва, забравши тільки найнеобхідніше зі свого колишнього життя.