ДВІ КРИЛА

Щоденник. Ми з Оксаною прожили разом сім років, ще зі школи не розлучалися, дітей не було якось не трапилося, а бабуся моя, Парасковія, незаперечний авторитет, наполягала: “Обвінчайтесь, діти, тоді Божа благодать зійде й Господь наділить потомством!” Отже, я офіційно попросив руки своєї цивільної дружини. Весілля влаштували пишне, обмінялися обручками, поставили штампи у паспортах. Під час свята трапилася прикрість: коли новозаліченим подали келихи з шампанським, вони мають випити до дна на щастя без сліз, а потім розбити їх об землю; мій келих розіткнувся на дрібні уламки, а Оксанин не тріснув навіть, покотився. Гості зашепотілись голосно: “Ой, погана прикмета! Не буде молодим життя”. Ми з Оксаною лише засміялися: “Та дурниці!” і гуляння тривало. Після весілля почалось будення життя й Оксана, ставши законною дружиною, змінилася, почала панувати: все було не так, прискіпувалась дрібницями, а потім оголосила: “Даремно ми, Романе, розписались. Ми з тобою різні, як небо й земля. Залишимося краще”. Я винуватив усіма тещу, вона для мене була бабою з народної казки про рибака й дружину їй завжди було мало уваги, грошей, місця в двокімнатній квартирі, а вже якщо зять поселився у її “кров’ю зарбаній” хаті, вона без упину могла його “пиляти” і повчати, як заробити мільйон гривень, а не перебиватися з копійки на копійку. Я мовчки терпів напади дружини й тещі цілий рік, а потім почув: “Йди геть”. Перепитав у Оксани: “Це остаточне ваше з мамою рішення?” “Так! Моя мати ні до чого!” гаркнула Оксана. Я повільно складав речі, сподіваючись, що дружина розжалобиться, та Оксана й бровою не моргнула. “Прощай, дружино! Вибач, колищо що не так”, зідхнув я. “Прощай!” гучно зачинила Оксана двері. Я пішов від домашнього вогнища, але довго сумувати не довелось: я високий, спортивний, мужній, парень хоч куди й опинився в обіймах іншої дівчини, Зоряни, що давно у мене закохалась; ми працювали разом і, як тільки вона помітила, що я ходжу, ніби в воду занурений та не жартую як звичайно, запропонувала стрітись поза роботою. Я погодився від нудьги Зоряна була вільна й гарна, з бездоганною репутацією. Ми прогулялись парком, випили кави у затишній кав’ярні; я розповів Зоряні все своє життя; вона співчувала, охкала, втішала як могла й раптом випалила: “Ромцю, та ти що, не помічав, як я на тебе дивлюсь, як ловлю кожен твій погляд? Давно тебе кохаю! Ти сліпий?” Я, звісно, здогадувався про почуття Зоряни на роботі бачились щодня, вона червоніла чи блідніла як я підходив, голос зав’язав, голова крутилась; я звертав на неї увагу як на гарну квітучу квітку, але не більше; Зоряна була повною протилежністю Оксани спокійна, лагідна, покірна, все це мені подобалось, та я ж був одружений! Свободи собі не дозволяв, а тепер, вигнаний з дому, подумав: “А чому б і ні? Доля сама в руки йде Навіщо мимо рота проносити смачний шматочок?” Вранці ми приїхали на роботу разом, колеги, побачивши парочку, переморгнулись: “Ось Зоряна й добилась свого”. Усі знали, що дівчина мріяла про мене, але ніколи б не переступила через перешкоду під назвою дружина. Я поселився в Зоряни; вона метила й метила поруч як гарна метелиця, вгадувала всі мої бажання; їй здавалось, більшого щастя й не існує! Я із задоволенням приймав її турботу; я назвав її у думках Світлячок вона була така світла, що гріла цим світлом душу. Дівчина познайомила мене з батьками; її тато, Олег Васильович, високий чиновник, помітивши, що дочка закохана в мене до вух, виніс вердикт: “Коли так живіть разом. Весілля влаштуємо потім. Спочатку подивлюсь, що за фрукт ти такий, зяцю”. Тато, звісно
Жили ми з Зоряною щасливо в подарунковій квартирі, та одного вечора, коли маля Марійка вперто вимагала братика, а батько Соломії лукаво підморгнув мені, я зрозумв, що справжнє щастя не в багатстві чи білих одежах, а в ційому теплому галасливому домі, де прийняли крилатого дурня без крил.