Усі сусіди знали, що Іванко то був безрукий, безногий, порожньоголовий упир, інколи баран, інколи цап, часом ще й кіт Васько. Прізвиська пливли разом з провинами чоловіка. Кожного разу масштаб його казусів був різний вогник люті його Ярини коливався від свічечки до пожежі мышці.
Та в очах Іванка дружина завжди була: Кроличко, Лисичко, Сонечко чи Ластівка. Почувши її перелякані верески, люди гадали: коли ж нарешті цей баран як слід приголубить ластівку? Але згадавши, що він ж ще й безрогий упир, робили висновок: ніколи. Іванко міг удати, ніби він глухонімий, на лайку жодної реакції. Саме ця цнотливе байдужість до її бучі й розпалювала ярину довше. Втомлена кричати, Ярина виходила з дому. Комок у горлі стискав її, немов хапав за кадик. Лице в плямах, руки тремтіли, голос сичав. Хотілося ревти але сліз не було. А Іванко тихенько гукав услід: “А куди це ти, Кроличко?”
Перші роки після весілля жили злагідно, тихо й мирно. Якби хтось тоді сказав, що цей спокій згодом перетвориться на балаган з скандалом Ярині в життя б не повірила. Адже виходила за коханого, за того, в кого була без ума, а жодною мірою не за цапа. Іванко працював зварювальником, не пив, не палив, був спокійний, як ведмідь у берлозі, завжди на позитиві, йому все влаштовувало. Дружини пияків та гуляк ставили його за приклад, тож Ярина пишалася. Дітей вирішили не спішити. Треба було звести лазню, гараж, купити машину. Колгосп виділив будиночок, і Яринці мріявся світлий райський куточок.
Іванко був дуже кволий, а може, й ледачий. Робота завжди чекала на нього, а він сміявся: “Усіх справ не переробиш. Треба інколи пострибати, справи самі розпливуться. Нащо поспішати? Без бажання й до діла братись не варто. Це вже не праця, а отрута”. Трапитися першим у роботі йому ніколи не хотілося. Ярина ж бралася за що завгодно, і все в неї виходило не гірше, ніж у Іванка: могла перекопати городину, пофарбувати хату, викосить рундук, а для лазні нарубати дров.
На щастя, хата мала все: їй не доводилось, як колись, воду тягати. Швидше було самій, аніж урушити чоловіка з місця. Якось ночі прокинулись від тріску з кухні. Виявилось, кахель, що виклав Іванко, сповз згори донизу. Яриниця назвала його безруким, а вже завтра завела майстра, у якого руки на місці.
Якось увечері прийшла з роботи й свого палаючого цвітника не пізнала: увесь витоптаний копитами сусідської корови, квіти зламані, бо Іванко забув засунути хвіртку. Кожного дня Ярину дратували все глибше його млявість, лінощі та байдужість.
Поруч з їх домом стояв самотній будинок. Діди давно померли, а спадкоємці спершу періодично косили бур’ян, а згодом вовіки там не показувались. Але одного дня під ту хатину підкотився чортів мерседес. Це був онук діда Степана, що приїхав з сім’єю на постій. Довго працював у Львові, там і оженився, а тепер вернувся. Львів місце для заробітку, а жити найкраще на рідній землі. Денис почав перебудовувати старий хлів. Ось тут він і показав Ярині, що значить не випускати роботу з рук. Показав клас будівельника, зварника й електрика, і чого б він не робив, дружини поруч не було. Вона займалась лише садом та дитиною.
Ярина, спостерігаючи за сусідом, все більше лютилась на чоловіка. Набридло бути сильною, хотілось бути трошки слабшою. Не раз підказувала чоловікові робовту, що належить справжньому господареві, та Іванко і на другій скрипці в сімейній симфонії почувався добре. Втомлена Ярина все частіше лютилась, все часті
Отож Іра, вже ніколи не поспішаючи, спокійно донесла чайник до столу, дивлячись, як її Ванько годі вибирати між варениками з вишнею та з картоплею, і лише подумала: “Треба ж, і така повільна людина може так швидко знайти шлях до серця просто даючи йому час”.