Подвійне життя мого партнера

Подвійне життя мого чоловіка
Знову не ночував вдома, Тарасе, голос був спокійним, майже крижаним. А всередині горіло, немов від окропу.
Я ж… ти знаєш, Соломіє, у нас у клініці вчора була справжня аварія. Екстреного пацієнта привезли…
Пацієнта? я знизнула плечима. То чому твоя сорочка пахне жіночим парфумом, а в телефоні я бачу заходження в Instagram о третій ночі?
Він замовк. Відвів очі. Потім, як завжди потер переносицю, зітхнув, розвів погляд по кутах.
Я тобі все поясню. Тільки не починай. Ну не зараз, гаразд?
Я не почала. Хоч дуже кортіло закричати. Кинути в нього цією ж сорочкою. Шпигнути його его. Але… я стрималась.
Ми були одружені 9 років. Усе було ну, як у людей: іпотека, дитина у третьому класі, спільний рахунок у банку та звичка варити каву вранці один одному. Ось тільки вже майже півроку цю каву варю лише я, сама собі.
Він або виїздить раніше, мовляв, у лікарню, або приїжджає пізніше. А часом й зовсім “денькує”. Лиш серцем я відчувала: ніякий він не герой у білому халаті. Брехун. І в нього є хтось інший.
На кухні клекотав чайник. Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусід цілує дружину, ідучи на роботу. Як поплескує дочку по косицях. І мене затрясло від образи: а мені? Мені нічого?
Чому в мене не так?
Перші дзвіночки я проспала. То було витончено, майстерно. Спочатку він вимкнув геолокацію: “телефон гальмує”. Перестав залишати речі у ванній: “стерильно, ти ж знаєш, хірург”. Намагався не випускати мобільний із рук навіть вдома.
Соломіє, ну не накручуй, запевняв він. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю. Яка ще жінка? У мене й на тебе сили ледве вистачає, не кажучи вже про інших.
Коли він приймав душ, я взяла його телефон. Пароль знав навіть кіт у нас, Васько. Але у месенджерах чисто. Або все видалено, або спілкувалися деінде. Інстаграм? Підписки лише на футбольні сторінки та пару хірургічних форумів.
Але ж я не вчора народилася. І я не та, кого можна водити за ніс.
“Не вдалося вивести правду знайди того, хто її знає.”
І я вирішила, що цією правдою стане його молодший брат Степан. Саме той, з яким Тарас так часто “бачився” увечері.
Привіт, Степе. Маю до тебе пару запитань.
О, Соломіє! Привіт! Щось трапилось?
Ти ж зустрічався з Тарасом учора?
Е-е хлопчина завагався. Ну таке собі
Зрозуміло. Таке собі. Ага.
Степе, не треба мені зараз увімкати “друга сім’ї”. Скажи просто він був з тобою?
Ні, видихнув він. Прости, я більше не можу його прикривати.
Я завмерла. Ось воно, зараз усе й відкриється.
Значить, в нього є інша жінка?
Степан відвів погляд.
Не зовсім
То що ж тоді?
Він замовк.
Соломіє, ти певна, що хочеш все дізнатись?
Я відчула, як кров ударила до голови.
Говори. Зараз же. Миттєво. Не тягни.
Він не просто з іншою Соломіє, він живе подвійним життям. У іншому районі… друга сім’я. Жінка. І… син. Йому три роки.
Я склямніла. Мене помістили у вакуум
Але через рік на батьківських зборах, коли батько Насті знову посміхнувся їй під час сумного виступу класного керівника, Соломія усвідомила, що іноді двері зачиняються під гуркіт зради і відчиняються тихою радістю нової зустрічі.