Так і буває… Ніхто не чекав Захара у цьому світі. Проте він прийшов. Заявив про себе голосним плачем, вимаганням їжі, уваги, догляду. А мама… Мама втекла, хитаючись від слабкості, ледь минуло два дні після пологів. Зникла невідомо куди, не відчуваючи ані краплі прихильності до маленького клубочка й не бажаючи взяти на себе тягар його життя. Їй усього дев’ятнадцять, єдина рідна бабуся пішла з життя рік тому. Був ще хлопець, що наобіцяв багато, але покинув. Усі її кинули! Матір із батьком ще в дитинстві, перевернувшись у машині, а бабуся, котра так кохала свою донечку, теж нещодавно покинула… Батько був із дитбудинку, а в матері були сестри, та вони давно живуть у Британії разом зі своїм батьком, її дідом, і зв’язку з ними не було. Якась кумедна історія з численними образами, гнівом, якимсь поділом… Спочатку їй це було нецікаво, а потім, коли бабусі стало зовсім кепсько й вона потрапила до лікарні, було вже не до розповідей. Цього року вона мала закінчити училище, однокашники пишуть диплом, а вона… Та нічого, нічого. Сама вона якось викрутиться, та тільки сама! А дитина це важко. Дуже важко! Майже неможливо. А їй і так самій важко, хіба вони цього не тямлять? Отож вона й лишила свою дитинку, може, хто допоможе. Як колись батькові. А ті ходять, щось говорять, хто вони, нащо невідомо. Та й біс із ними… От трішки сил прибуде, житимемо далі… А Захарові мама потрібна не потім. Вона потрібна зараз, негайно! Притулити щічку до маминої груди, скуштувати материного молока, відчути биття її серця… Та немає материного тепла, тому страшно й самотно. Він плаче, хоче до мами. А його беруть завжди чужі руки. Годують молоком, але воно не мамине, тож увесь час болить і крутить маленьке черевце. Сон тривожний, у очікуванні… Адже навіть крізь неспокійний дрім дитина впізнала б мамин голос. Та голоси завжди чужі. Маленький Захар умів чекати. Він чекав мамині руки, тепло її тіла, смак її молока і, мабуть, молився своїм немовлячим богам усіма почуттями, навіть сопінням крихітного носика. І боги його почули. Головлікар пологового будинку, добросерда жінка пані Любов Михайлівна, не осуджувала юну
Так і буває… Ніхто не чекав Захара у цьому світі. Але він прийшов. Заявив про себе гучним плачем, вимагаючи їжі, уваги, піклування. А мама… Мама втекла, хитаючись від слабкості, ледве минуло два дні після пологів. Зникла невідомо куди, не відчуваючи жодної прив’язаності до маленького клубочка й не бажаючи брати відповідальність за його життя. Їй усього дев’ятнадцять, єдина близька людина бабуся померла рік тому. Потім був хлопець, що багато обіцяв, але кинув. Її всі кинули! Мама й тато в дитинстві, перевернувшись у автомобілі, а бабуся, яка так кохала свою дівчинку, теж нещодавно кинула… Тато був вихованцем дитбудинку, а в мами були сестриці, та вони вже давно мешкають у Польщі разом зі своїм батьком, її дідусем, й жодного зв’язку з ними не було. Якась дурна історія з купою образ, злости, якогось поділу… Спочатку їй це було нецікаво, а коли бабуси стало зовсім погано й вона потрапила до лікарні, стало взагалі не до оповідей. Цього року вона мала закінчити технікум, одногрупники зараз пишуть диплом, а вона… Та нічого, нічого. Сама якось впорається, але тільки сама! А дитина це важко. Дуже важко! Майже неможливо. А їй і так самій важко, хіба вони цього не розуміють? Ось вона й полишила свого малюка, може, хто йому допоможе. Як колись тату. А вони все приходять, щось говорять, а хто вони, навіщо невідомо. Та й біс з ними… Ось сил трішки додасться, якось житиметься далі… А Захару потрібна мама не потім. Вона потрібна йому зараз, от прямо зараз! Притулитись щічкою до маминої грудей, поїсти материного молока, відчути биття її серця… Та немає материного тепла, тому страшно й самотньо. Він плаче, хоче до мами. А його беруть увесь час чужі руки. Годують молоком, але це не мамине, тому весь час болить і крутить маленький животик. Сон тривожний, у очікуванні… Адже навіть крізь неспокійний сон маля впізнало б мамин голос. Та голоси чужі. Маленький Захар умів чекати. Він чекав мамині руки, тепло її тіла, смак її молока і, мабуть, молився своїм немовлячим богам усіма відчуттями й навіть сопінням крихітного носика. Й боги його вислухали. Головлікарка пологового, ладна жінка з добрим серцем, не засуджувала юну матір, але й примиритись із тим, що такий милий крихітний янголятко лишився без мами, не могла. Вона використала всі зв’язки й дізналася все про маму Захара, знайшла адресу її дідуся та прадідуся в Польщі, зв’язалась і довго спілкувалась по відеозв’язку. Розповіла йому про нещасливу й самотню онуку, якій ніхто не поміч у цьому світі, й про крихітного хлопчика, що й життя не почав, а вже нікому непотрібний. Дідусь так далеко їхати вже не міг, та зате приїхали обидві тітки, сестри мами. Хвора Мар’яна лежала вдома. У неї нестерпно боліла й горіла грудь, молоко ледве зціджувалось, піднялась температура. Вона довго не тямила, що відбувається, хто ці люди й чого їм треба. Лікарка швидкої повернула юну матір до пологового, де медсестри обережно, але рішуче, не зважаючи на сльози й протести, зцідили залишки молока, збили температуру й принесли Захара. Той уважно дивився на неї своїми оченятами, морщив носик і кривив писку. Впізнала вона сина? Авжеж, упізнала. На руки взяла. Отже, більше не відпустить. А далі її виписали з пологов
І таке теж трапляється…