Знаєш, кохана, як кажуть, не кожна Ганзя київська, не кожен Петро одесит. Святих у цьому грішному світі мало. Тож не суди, зазирни краще у власну душу. Такою вже відданою дружиною виявилась для свого Петра? бабуся прищурилась, мов відповідь знала.
Бабусю, Петро пішов до моєї подруги! Де справедливість? Мовчати мені? кипятилась я.
У всякому разі, не летіти до Петра на роботу та не скаржитися шефу, який у тебе чоловік бабій. Ганьби тільки зазнаєш. Знаємо, проходили… Обдурені жінки з криком до парткому бігали. А кохання накази не слухає й барєрів не знає. Не допоможе, дитино. Поміркуй. А час покаже, що до чого, бабуся була спокійна. Моя звістка про чоловіка-зрадника та подругу-зрадницю її ані не схвилювала, ані не вразила. Наче буденна подія.
Гм, «поміркуй», легко сказати. Подруга Марічка от справжня гадюка підколодна. Свого чоловіка поховала, за моїм взялась. Не вийде, не поступлюсь!
Бувало, витріщався мій Петро на Марійку. Памятаю, як колись компанією в лазню пішли. От мій Петро й очей із Марічки не зводив. Як кіт біля вершкового масла вилизувався. Оглядав та пестив подругу, обгорнену простирадлом, поглядом. Я не приділяла уваги цим напівнатякам.
Марічка, безперечно, гарна, лагідна, чуйна. Та й що? Ми з Петром прожили шістнадцять років, є син Олесь. Я вірила міцно, що моя родина нерозбита, жодна грішна сила її не зламає.
У Марічки та Юрка дітей не було. Знаю, Марічка дуже сумувала з цього приводу. Про Юрка не скажу, він більш мовчав. Гадаю, по-чоловічому переживав. Ми дружили родинами. Часто їздили на природу, разом відпочивали. Веселились, як могли. Так, видно, усьому свій час. Лиха біда стояла на порозі, усміхаючись.
Дарю, Юрка швидка допомога забрала. Інфаркт. Господи, казала ж йому:
Давай візьмемо дити дитячого будинку! Ні, все мовчав та похмурнішав. От тепер не знаю, чого чекати. Випутається?
Нещасна Марічка голосно ридала.
Заспокойся, Марю. Все владнається! Побачиш. Юрко твій кріпкий, щиро втішаю подругу.
Ех, Дарю! Як без Юрка жити не уявляю! Він у мене світ у віконці. І втішить, і підбадьорить. Що я сама? хлипала Марічка.
Не ховай раніше часу, Марю. Зберися. Не розмікайся. Макияж, манікюр, зачіска… Посміхнись та вперед до чоловіка в лікарню! Юрко в тебе закохається знову й швидше видужає…
Тоді все влаштувалося. Юрка вилікували, на ноги поставили. Життя пішло звичним чергою.
Незабаром Юрко та Марічка усиновили трьохрічну дівчинку Поліночку. Родина була на вершині щастя.
От тепер і не страшно вмирати! раптом вимовив Юрко за святковим столом.
Що ти? Тепер тільки жити, вирощувати дочку, здивувались ми несподіваним словам Юрка.
Маю на увазі, не дарма вік прожив. Хоч одну дитячу душу пригрів. На дружину мою Мар’ю надіюсь. Вона з дочкою впорається. Дозволяю їй заміж, коли що… Юрко казав із тією невб
Тепер сидячи на лавці під калиною, спостерігаю, як вечірнє сонце золотить хрести на куполах, і згадую все, але без гіркоти лише з тихою вдячністю за те мирне щастя у моєму серці й стриману радість мого нового, скромного життя, яке мені призначено.