Снилося Одарці Миронівні, немов легка постель та вітер у Карпатах.
Ну, сьогодні ви ж не на пару годин? Погостите довше? Мирославо! Чого мовчиш?
З днем народження, Одарко Миронівно! Лишіть клопоти! З Богданом домовимось і зателефонуємо зразу.
Мирослава стріпнула слухавку, як гарячу палицю.
«От тобі й на… подумала, клавши телефон. Розмова пристойна, свекруха ладна, ніби овесний стіг, навіть свято ювілей… а від першого слова до останнього лиш би швидше перервати».
Не хотілося їй до свекрухи на канікули. Такі очікувані! Та ще й співпали з Богдановими. Вірила міцно: світ без міри цікавіших місць, аніж Одарчина дача в селі Яблуниця. Натякала чоловікові: чи не краще цього літа деінде? Але Богдан стояв твердо. Так его виховали: шана старшим над усе. Батьків не врадувати приїздом сором.
* * *
Миро, та я їх ледве раз на рік бачу. Чи в канікулах теж їхати не будемо? То діти й зовсім забудуть, де друга бабуся-дідусь у Львові мешкають.
Рідний, якби сказати пом’якше… Чи не здавалось тобі, що ці приїзди лиш тобі потрібні?
Що маєш на думці? Богдан насупився, здивований.
Те, що батькам твоїм давно добре без дітей твоїх і онуків. Не страждають від розлуки. Не цікавляться нічим, крім як фоток лишняних показати сусідам по хаті. Картинка пишна, не більше. Забулак цей їх не турбує.
Не згоден. Мешкають далеко. Якби ближче усе було б інакше.
Знаєш… Моя мама теж не поруч. Та як погода шкодить, чи хто із хлопців недужує вона, як Чіп чи Дейл, приспішить на порятунок. Добра година буде вже й квитків на потяг Київ-Львів набрала. А твоїх чи бачила я таку спритність?
Так, теща моя золото. Не заперечую. Мар’яна Тарасівна паличка-виручалочка.
Ось тобі й на. У неї в гостях вона й з хлопцями грається: у хованки, ганяє м’яча на подвір’ї, плаває у водоймі. Любить їх. І вони її. Так у родині й має бути: тепло, дбайливість.
Миро, та чого ти хочеш? Люди різні. Твоя матір живчик, завжди на підйомі. Мої батьки сталіші, строгіші. Не їхати до них тепер?
Мирослава на мить замовкла. Сціпила губи, немов слова спиняючи. Але вирішила не тієї миті.
Мені там тісно. І діткам теж. Не у господі. Не знаю, як і висловитись.
Як то? Чому? Дача розкішна, усе чисто, посуд новий, кімнати окремі. Чого ще?
Чи знаєш, Богдане, приказку: «М’яко постелиш, та твердо спатимеш»? Се мій стан на свекрушиній дачі.
Несподівано… Чому ж мовчала? Усе ж гадав вам там гарно. Ідеально навіть: і батьків навідати, і вам відпочити. Що ж не так?
Усе. Від миті, як валимося усією ордою у їхній дім їхній світ, мирний і вивіреність, ущерть розвалюється.
Не помічав. Мені здається, Миро, ти сивих коней у вирі запрягаєш.
Ти там заклопотаний, Богдане. Газон підкошуєш, паркан лагодиш. То й не чуєш матусиних ущіпливців на адресу мою чи дітей, норовливого погляду батька. Чи думаєш, мені солодко? Перше й невтішне ми вже десять років як у шлюбі, а у Одарки Миронівни досі в оці та думці, чи я жінка тобі. Чи взагалі не радні вони, що тепер ти не самотній.
Що за речі, Мирославо! занервував Богдан.
Їдемо. Та ти пильніше придивлятимешся усередині оселі. Тоді все на свої місця впаде. І не гніватимешся на мене марно.
На тому й змовлялись.
* * *
Наступні дні Мирослава
Широке авто Святослава неслося дорогою, немов язик полум’я, а Лені здавалося, що весняні поля за вікном виплітають із стебел та променів гобелен, де вільні діти грають у фарби світанку без жодного докору бабусі Ганни.
Легкість обману — тяжкість реальності