Маряна Шевченко побачила його зраду випадково того дня вона прогуляла ліцей, бо мала супроводжувати подругу до татуювальниці. Йти до торгівельного центру у формі було ніяково, тому вона заскочила додому перевдягнутись. Коли натягувала джинси, у дверях повернувся ключ Маряна завмерла, балансуючи на одній нозі, бо друга застрягла у штанині. Спочатку подумала, що грабіжники, та потім впізнала татовий голос він із кимось розмовляв.
“Зараз візьму форму й виїжджаю. Не можу ж казати, що на тренуванні, якщо спортивна сумка під ліжком лежить”. Маряна помилилась це був не дзвінок, батько записував аудіоповідомлення. За пару хвилин пролунав жіночий голос: “Коханьчику, я так сумувала… Чекаю не дочекаюсь! Приготувала твої улюблені вареники, поспішай, поки не зстигли. Міцно обіймаю!” Значення почутого дійшло пізніше. Спочатку вона впізнала голос тітка Катерина, татова колега й сестра маминої подруги. Маряні вона подобалася: тітка Катя була іншою не вдавала, що знає правильне життя, любила розважатись і слухала сучасну музику. Лише тоді дівчинка зрозуміла зміст почутих слів.
Ключ знову повернувся, у квартирі стихло. Маряна сіла на ліжко, мимоволі повторюючи фрази тітки Каті так, їй не привиділось: батько мав стосунки на стороні. Що робити? Розповісти мамі? І як тепер поводитись із ним із тією жінкою? Не вирішивши нічого, вона побігла на зустріч із подругою вже пять повідомлень чекали. Вони місяць вибирали татуювання, а подруга вміла ідеально підроблювати мамин підпис. Але настрій зник.
“Маряно, що з тобою? допитувалась подруга. На що надулась? Теж хочеш тату? Підроблю підпис, і справа з кінцем!” Як було б добре поділитися цим жахливим знанням, поділити провину. Але розповісти навіть подрузі було неможливо. Тож Маряна вдала, що справа справді в татуюванні.
Наступні два тижні вона не могла вчитись, уникала мами й грубила батькові. Одного разу ледве не розповіла, та мама лаяла її за двійку з хімії вони жахливо посварились. Вечером мама зайшла з пампушкою, яку Маряна любила: “Пробач, рибко, що наклонала. Знаю, непедагогічно. Просто так переживаю за твої іспити! Хочу, щоб у тебе все вдалось”
“Мамо, ну що ти Здам я ті іспити! Ця пампушка мені?”
“Звісно тобі. Миримось? Не можу терпіти, коли ми сваримось!”
Маряна взяла пампушку, поцілувала маму у щоку й пообіцяла собі ніколи не завдасть їй такого болю. Якщо та переживає за дурну сварку, то що буде, коли взнає про тата? Треба зробити все, щоб вона нічого не дізналась.
Маряна мимоволі стала співучасницею: прикривала батька, коли той затримувався, нагадувала йому про свята й мамині прохання, відволікала маму під час його дзвінків. При цьому і
Несподівано їй пригадалось, як мама шепотала перед сном: “Любітько, навіть у темряві треба вірити, що світанок буде”.