Дивися, доню, кажуть же: не кожна Олена київська, не кожний Петро білоцерківський. Святих у цьому грішному світі не густо. Тож не суди, а краще зазирни у власну душу. Така вже ти була прикладна дружина своєму Петрові? бабуся прищурила очі, наче знала відповідь заздалегідь.
Татусю, Петро пішов до моєї подруги! Де ж справедливість? Маю мовчати? вибухнула я.
Взагалі-то, бігти до Петра на роботу й скаржитися начальству, який твій чоловік жінколюб, це нерозумно. Тільки сором завдаси. Знаємо… Обдурені дружини бігали колись до парткомів, в сльозах та соплях. Та ж любов не слухає наказів та заборон не визнає. Не допоможе, доню. Покорися. А час покаже, де правда, бабуля була спокійна.
Моя новина про чоловіка-зрадника та подругу-зрадницю не зворушила її й крихти, ані не схвилювала. Ніби звична дрібниця.
Гм, “покорися”… Легко сказати! Подруга Галина та ще й стерво виявилася, гадюка підколодна. Чоловіка свого поховала, за мого взялася. Не вийде, не віддам!
Позирав колись мій Петро на Галю. Пам’ятаю, як гуртом у лазню ходили. Та мій Петро очей не міг відірвати від Галки. Як кіт сметану лизав. Поглядом обіймав та цілував подругу, обгорнуту простинею. Я тоді не надавала значення цим напівнатякам.
Галина, безперечно, вродлива, м’яка, сердешна. Що ж? Ми з Петром прожили шістнадцять років, син Микита підріс. Я вірила, що наша родина міцна, і жодна грішна сила її не зломить.
У Галки з Дмитром дітей не було. Знаю, Галина дуже сумувала через це. За Дмитра не скажу, він мовчав, як заклятий. Гадаю, по-чоловічині переживав. Дружили родинами. Виїжджали на природу, у відпустку разом. Веселились, як уміли. Та, видно, усьому свій час. Лиха доля стояла біля порогу, усміхалась.
Соломіє, Дмитра “Швидка” забрала. Інфаркт. Боже, казала ж йому:
Давай візьмемо дитину з притулку! А він мовчить та похмурнішає. Тепер й не знаю, чого чекати. Викарабкається?
Нещасна Галя ридала.
Заспокойся, Галю! Усе гаразд буде, побачиш. Дмитро твій кріпкий, щиро втішала я подругу.
Ох, Соломіє! Як жити без Дмитра страшно уявити! Він мені світ у віконці. І потішить, й заспокоїть. Що сама я? схлипувала Галя.
Не ховай завчасно, Галю. Зберися. Не розтоплюйся. Макіяж, манікюр, зачіска… Посмішийся та йди до чоловіка в лікарню! Дмитро в тебе знов закохається й швидше видужає…
Того разу все скінчилося добром. Дмитра підлікували, на ноги поставили. Живленя піло своєю течією.
Незабаром Дмитро та Галя усиновили трирічну дівчинку Ярину. Родина була на вершині блаженства.
Тепер і вмерти не страшно! несподівано промовив Дмитро за святковим столом.
Що ти? Тепер лише жити, дочку ростити! здригнулися ми від несподіванки.
Кажу ж: не марно вік прожив. Хоч одну дитячу душу пригрів, прихистив. На дружину Галю надію складаю. Вона впорається з донечкою. Дозволю заміж вийти, коли… В очах Дмитра лежала невимовна туга.
Ой, Митю, не вигадуй! Нумо, друзі, вип’ємо за наше родинне щастя! підвів тост мій Петро.
І забули ми ті дивні слова Дмитра. Аж до часу
Ангел смерті, мов хрома віслюк, зупиняється біля кожних дверей. Не вберіг себе Дмитро. Другий інфаркт, величезний, не дав шансу одужати. Спить Дмитро вічним сном.
Лишилася Галина з прийомною донечкою. Віджурила за чоловіком положений час і ожила. Галі тоді було трид
Лише іноді, сидячи біля вікна під дощем, я прислухаюсь, чи не почують мої серця чужі кроки по старій розлюченій дорозі до порожнечі.