ОСОБЛИВА
Про мене кажуть: “У неї дар”. Я ж завжди вважала це прокляттям. Але поясню все по порядку.
Коли мені виповнився місяць, мама лишила мене під дверима дитячого будинку. Чому покинула не знаю. Може, в теж мала той “дар” і не хотіла прищеплювати його мені. Факт залишається фактом: я росла сиротою. Першою мою особливість помітила вихователька Мар’яна Гнатівна. Вона розповідала, що я гралася з дітьми, і один хлопчик відібрав у мене іграшку. Тоді, цитую:
“Присягаюся, я бачила, як Артемко відлетів на килим у протилежний кут кімнати, а ти забрала свою іграшку”.
Мар’яна Гнатівна була доброю душею. Відразу зрозуміла, що я особлива, і якщо хтось довідається, мене не залишать у спокої.
“Не хочу, щоб тебе забрали на експерименти”, не раз казала вона.
Тож вона опікувалася мною та допомагала приборкати мої здібності. Якщо я сильно злилася, могла пересувати предмети і навіть людей. Я відчувала біополе кожного навколо. Мені не треба було навіть вітатися з людиною, щоб знати, добра вона чи зла. Ви скажете: “Зручна здібність”. Але мені здавалося, люди теж відчували, що я якась “не така”, і уникали мене. Через це аж досі жодна приймальна сім’я не хотіла мене взяти. Було боляче. Я, як і всі, хотіла ласки, любові, справжньої родини. Хотіла знати, що таке мати.
У дитбудинку в мене була лише одна подруга Квітка. Власне, її звали Богдана, але їй не подобалось, і я казала “Квітка”.
Квітка була чудовою дівчинкою. Ми разом чудово проводили час. Вона була моєю сім’єю, а я її. Вона знала про мої здібності і ніколи не зраджувала секрету, не просила використати їх для своєї вигоди. Я була їй за це вдячна. Квітка вже зневірилася знайти сім’ю їй виповнилося п’ятнадцять. А всі знають, таких “старших” майже ніхто не бере.
Одного разу Квітка ввірвалася в кімнату, очі палали, мене відразу окутало шаленство її енергії.
“Що трапилося?”
“Соломіє!!! Уяви!!! Мене усиновлюють!!! В мене буде сім’я!!!!”
Квітка підскочила до мене, обняла за плечі і закрутила по кімнаті.
“Знайшлися люди, що хочуть мене взяти! Мені так пощастило!!!!”
Потім зупинилася і серйозно подивилася на мене.
“Не сумуй, обов’язково тебе відвідуватиму, а як тебе усиновлять, дружитимемо сім’ями! Ходи, швидше тобі їх покажу, вони там біля кабінету директорки.”
І потягла мене за руку.
Ми зупинилися біля дверей, які саме тоді відчинилися.
Вийшла пара. Великий чоловік із широкими плечима, гострим підборіддям, міцними вилицями.
Я миттєво відчула весь спектр їхнього біополя. І те, що відчула, мені зовсім не сподобалося.
Від чоловіка випромінювалася енергія величезної сили, ні, не сили насилля. Грубість. Злість.
Жінка ж була дуже слабка і налякана. Дика втома й порожнеча. Ось що я відчула.
“О, Богданка”, чоловік розплився в посмішці.
Мене аж перекинуло.
“Ми вже майже закінчили оформлення. Завтра вже поїдеш з
Тепер ми з Квіткою нарешті знайшли справжню маму й щастя в теплі Мар’яни Гнатівни.
Унікальна сутність