Втрата дитинства в шість років.

Слухай, це важко, але роскажу. Сиротою стала у шість років.
Ми з сестрою вже були, коли мама третьою вагітніла. Добре памятаю, як вона кричала, як зійшлися сусідки, ридали, як голос мамин затихав…
Чого не викликали лікаря, не повезли до лікарні? Й досі цього не розумію. Чому? Далеко було до районного центру? Шляги заметло? Не знаю й досі, ж була ж якась причина?
Мама померла, породивши, залишила нас двох і малесеньку новонароджену Тетяночку.
Тато зовсім заплутався після того, родичів у нас не було там, в тих глухих місцях на Поліссі, усі на Волині, допомогти татові нікому. Сусідки порадили йому швидко одружитися. Не минуло й тижня від маминих похоронів, а він уже кавалер.
Порадили йому люди посвататися до вчительки, казали, жінка добра. Тато й пішов. Посватався і от добре. Чи сподобався їй? Молодий, статний був то точно. Високий, стрункий, очі чорні, циганські. Задивитись можна було.
Все одно, привіз тато ввечері наречену “на оглядини”.
А я вам нову неньку привіз!
Така досада мене взяла, гіркота я ще не розуміла, але серцем дитячим відчула щось погане в цьому. У хаті ще пахло мамою. Ми ще ходили в сукнях, що вона пошила й випрала, а він уже нову маму знайшов. Тепер, через роки, я його розумію, але тоді я його просто зненавиділа і його наречену заразом. Що ця жінка про нас насмислила, не знаю, але увійшла вона в хату під ручку з татом. Обидва були трохи пяні, а вона й каже нам:
Будите мене мамою звати лишусь.
Я меншій шепчу:
Не мама вона нам. Наша мама умерла. Не клич!
Сестричка завила, а я, як старша, вийшла наперед:
Ні, не будемо! Не мама нам ти! Чужа!
Ой, які балакучі! Ну тоді не лишусь з вами.
Вчителька до дверей, тато хотів за нею, та раптом зупинився на самім порозі, не пішов. Постояв, голову похилив, потім повернувся, підійшов до нас, обійняв нас і як приймається голосно ридати, а ми теж заревли всі разом. Навіть мала Тетяночка в ліжечку захлипала. Ми оплакували нашу маму, а батько кохану жінку, але у наших сльозах було більше горя, ніж у його. Сиротські сльози вони однакові на всьому білому світі, і сиротська туга за рідною матір’ю одна на усіх мовах. Тоді я вперше й востаннє в житті бачила, як тато плаче.
Тато пожив із нами ще пару тижнів. Він у лісгоспі працював, їхня бригада у поліські ліси на болота пішла на заготовки. Як бути? Іншої роботи в селі не знайшлось. Домовився тато із сусідкою, грошей їй залишив нам на їжу, Тетяночку відніс
Ось я, акушерка Марічка, рокуми вже не лічу, але кожні пологи, коли з-під моїх рук виривається перший крик немовляти, я наче від душі видихаю не засхнув ж у мами над нами той останній зойк, докричався в мені новим багаттям життів, що я встигла перехопити та прийняти на власні, навіть якщо втомлені, руки, і як же важко було навчитись відпускати те щемління за молодістю мами та батьковою зневірою, дивлячись на оленятко сестричку, що плазувало навколо тітки Зіни, нашого несподіваного щастя, ми тікали від чужости власного дому всередину себе, а коли вилізли звідти, побачили: вона, Зіна, тут була над нами, як берегиня завжди, мовчазна, терпляча, з білими руками від праці, наче прикувала себе до наших порогів немічною завісою любові, і лише тепер, коли моя сивина променіє сонцем над колисками чужих лелечень, я розчиняю ту завісу та дивлюсь: і батько мрійливо у неї вбирався згаслими очима, ще в сили, коли ще шукав її погляд під вінець, і сестричка малими пальчиками чупала її зморшкувате від страждання бездітністю обличчя, і я я нарешті доторкнулась до того тепла, яке вона так сховано тримала у грудях, наче гніздо горобченят, і усміхаюсь, бо знаю вона чула, як я крикнула їй тоді «мамо», спотикаючись від солоних сліз, і вона, певно, те бачить звідти, де чекає на нас усіх, не розмінна наша Зінонька… ось такі всі ми лишились між собою, надовго зачеплені за століття та минувшину, переплетені корінням горя та щастя, немов калина над криницею, що напуває вітрів і навіть палаюча зіма не зморить її гілля бо воно оживе, як тільки сонце вернеться. Це життя, як воно є, без лишніх підкреслень, і я несу його далі, збираючи зігріті долоні не разбурених надій і підв\’язуючи пуповину майбутнього. Приймаючи ці світанки з ризиком і надією, я затираю темні води минулого та знаю: кожна врятована молода мати це сміх мами, що джиґою проходить по краплинах роси над полями жита, і наша арія виживання ллюється далі, трохи несучерядно, але з великим серцем. Це я кусочок її продовжую, свій обовязок виконуючи, і впевнено, бо мамина память ще довго, ще довго над нами спостерігає.