Не поїду! гукнула Оксана, з гуркотом зачиняючи двері своєї кімнати.
Оце харя шлачёна! процедила Маряна Степанівна, поправляючи халат. А на чиїх же харчах мешкає? Та ще й бодається як тілець!
Оксані було пятнадцять. Батько загинув у ДТП два роки тому, і хоча батьки були розлучені, її мати Леся не встояла перед горем: спочатку сльози, потім горілка, потім швидка. А далі тиша. Серце спинилось.
В дитбудинок не забрали: її прихистила тітка, сестра батька Лидія Борисівна, сувора, небагатослівна жінка зі срібним пучком. Вона й оформила опіку. Та за півроку звільнилась від Оксани, як від черевика без пари: «Олена невправна, не слухається, жити не хоче, та й чоловік проти, а в Маряни місця вистачить».
Так Оксана й опинилась вдома у вітчими. Маряна була другою дружиною її батька. Саме через неї мати колись пролила стільки сліз. Раніше Оксана ненавиділа її здалека. А тепер довелось жити під одним дахом.
Їстимеш? буркнула Маряна, стукаючи ложкою по каструлі.
Ні, сухо відповіла дівчина.
Добре й так. Тільки не шукай чипсів по кутах. Не купувала.
Дім у Маряни був старий, але затишний і просторий. Батько встиг зробити ремонт: кухню з кухонним гарнітуром під дуба, вітальню виклеїли бежевими шпалерами, навіть котел новий поставили. Та хоча дім і затишний, Оксані у ньому було чомусь холодно.
Давай-но начистоту поговоримо, одного разу сказала вітчима, не втерпівши. Знаєш, ти мені неприємна. Я тобі теж. Це взаємно. Та дала твоєму батьку слово: з хати не вижену. Ти вчитимешся, я їсти готуватиму, житло в нас прибране мешкай, тільки не командуй та не зводи себе до рангу української козачки. Я й сама в цьому світі не з бджолиним медом чаю пила.
Оксана стиснула кулаки, та мовчала.
А в мене мати, казала Маряна, в сім років померла, батько пив. З пятнадцяти робила за трьох. А твій татусь, тим часом, сам за мною бігав. Так що нехай зло за нього лежить не на мені.
На тому й постановили.
Слово за слово, бесіди ущухали, погляди гострішали. Не сварились у відкриту, та атмосфера вилася як струна.
Одного дня Оксана повернулась зі школи, побачила на столі записку й остовпіла:
> «Поїхала до сестри в село. Повернусь через тиждень. Гроші на столі. Купи картоплі, вари сама. Не забуди, кіт годується за розкладом. М.»
Жодних «цілую», «пильнуй себе», «не нудьгуй». Просто кіт, картопля й розклад. Оксані навіть огидно стало.
Вона раптом відчула, наскільки пусто навколо. Телевізор німий, чайник холодний, навіть пил на підвіконні не встиг осісти. І вперше за ці довгі місяці їй злякалось.
А якщо вона не повернеться? Що тоді робити? прошепотіла вона у порожнечу.
Оксана пішла до Маряниної кімнати, зазирнула до шафи, до шухляди… І знайшла фото. Ось маленька Маряна з кісками. Ось вже дівчина у білому халаті медичної сестри. А тут з її батьком. І з нею, з Оксаною, ще дитинкою років трьох на руках. І посмішка в Маряни тоді була щира.
Оксана сіла на край ліжка й чомусь заплакала. Все переплелося в її
Її мама промуркотіла щось про ‘невгамовну доньку’, та в о **очіх** блищали такі щирі іскри щастя, що ніхто вже не сумнівався вони були родиною.
Зла мачеха