Не поїду! вигукнула Соломія й із гуркотом зачинила двері.
Ого, королева знайшлася! скривилася Марта Семенівна, поправляючи халат. Сидить на шиї, ще й умови ставить.
Соломії було п’ятнадцять. Її батько загинув два роки тому, а мама Інга, хоч вони й розлучились, не пережила горя: спочатку сльози, потім горілка, потім карета з червоним хрестом. А далі тиша. Серце вмерло.
Дівчинку не віддали до дитбудинку: забрала бабина сестра, Ганна Степанівна, сувора жінка із срібним вузлом волосся. Вона й оформила опіку. Та за півроку позбулася Соломії, як речі без ручки: “Некерована, не слухається, жити у нас не хоче, а чоловік проти… У Мартинки ж місця вистачає”.
Так Соломія й опинилася в будинку вітчимихи. Марта Семенівна була другою дружиною її батька. Тією, через яку колись плакала мама. Раніше Соломія ненавиділа її здалеку. А тепер жили під одним дахом.
Їстимеш? похмуро запитала Марта, стукаючи ложкою об каструлю.
Ні, сухо відповіла дівчина.
Ну й не треба. Тільки не сподівайся знайти чіпси. Я не купляла.
Будинок у Марти був старий, але затишний, з батьковим ремонтом: кухня кольору кави, вітальня у бузкових шпалерах, новий котел. Але Соломії було холодно серед цього затишку.
Говоритимемо прямо, сказала якось вітчимиха, не витримавши. Ти знаєш, я тебе не люблю. Ти мене теж. Ми квити. Але я твоєму батьку слово дала: не вижену. Ти вчитимешся, я їсти варитиму, у домі чисто живи. Але не командуй і не вдавай сироту калинову. Я в житті багато бачила.
Соломія стиснула кулаки, та мовчала.
Моя мати, додала Марта, померла колись, батько пив. З п’ятнадцяти на трьох роботах крутилась. А твоєму батькові я, між іншим, сама подобалась. Так що не маєш права злитись на нього.
Так вони й домовились.
Розмови ущухали, погляди ж ставали гострішими. Відкрито не сварились, але напруга у повітрі висла мов натягнута струна.
Якось Соломія повернулась зі школи й аж здивувалася записки на столі:
> “Виїхала до сестри у Снятин. Вернусь через тиждень. Гроші тут. Купи буряків, готуй сама. Не забудь: кіт їсть по розкладу. М.”
Ніяких “будь обережна”, “тужитиму”. Лише кіт, буряки й розклад. Соломії навіть неприємно стало.
Вона раптом відчула безмежну пустоту. Телевізор мовчав, чайник остиг, пил ледь осів на підвіконні. І вперше за увесь час їй стало страшно.
А якщо вона не повернеться? прошепотіла вона у порожнечу.
Соломія пройшла у кімнату Марти, зазирнула у шафу, у шухляду… І знайшла фото. Ось маленька Марта з кучерями. Ось вона вже дівчина, в білому халаті. А тут із її батьком. І з нею, із трирічною Соломією на руках. Усмішка Марти тоді була справжня.
Соломія сіла на ліжко й несподівано заплакала. У душі переплелися біль, образа й страх.
—
Дні без Марти Семенівни пливли повільно, але… вільніше.
Соломія вмикала музику, їла прямо з каструлі, валялась із котом на дивані. Та навіть у цій ледачій свободі з’явився дивний присмак ніби чогось (чи когось?) не вистачало.
На четвертий день стало нудно. На п’ятий тривожно.
А на шостий Марта повернулася.
Соломія робила уроки на кухні, коли грюкнули вхідні двері.
Твій кіт сказився, гукнула Марта з порога. Мяукає, наче соловейко. Ти його взагалі годувала?
Так, по розкладу, пробурчала Соломія, підводячись.
Та, глянувши на вітчимиху, завмерла. Та здавалась втомленою. Важки сумки, обличчя бліде, а в руках… конверт.
Дивись, що тобі привезла, несподівано м’яко сказала Марта, простягаючи його. Про твою маму.
Соломія збентежилась:
І вгорі в хаті миготіло щось схоже на зоряне небо під ополоною теплих думок про тих, кого нема, і тих, що прийшли лишитись.