Перед знайомісінько дверима стояв Володимир і не міг зусиллям волі відчути кнопку дзвінка у пальцях. В руці величезна торба з речами, в кишені похожаю жакета брязкали квартирні ключі, яких він не наважився дістати.
Три дні тому він вийшов звідси після чергової лементії, гримнувши дверима й скрикнувши дружині, що більше не повернеться. Марія тоді шпурнула йому вслід вишиваним рушником і завила, щоб йшов куди очі понесуть. Звичайна сімейна каша, якої за тридцять літ шлюбу були сотні.
Але цього разу щось пішло не по-людськи.
Володимир натиснув дзвінок. За дверима затупотіли кроки, потім голос Марії:
Там хто?
Це я, Володя. Відчиняй.
Тиша. Довга, лячна тиша.
Маню, ти мене чуєш? повторив Володимир.
Чую, похмуро відповіла дружина. І що тобі треба?
Як що? Додому прийшов.
Це не твій дім більше.
Володимир остопіл. За тридцять літ спільного життя Марія ніколи не забігала так далеко, навіть у найлютіших сварах.
Марусю, годі маячити. Відчини двері, поговоримо як слід.
Не відчиню. І балакати не буду.
Та що з тобою? Де бджіл повилося?
Сам знаєш де.
Володимир справді знав. Три дні тому Марія знайшла в кишені його жакета телефонний номер, написаний жіночою рукою. Банальність колега по службі дала свій номер, попросила подзвонити через якусь нараду. Але пояснити це роз’яріленій дружині виявилося неможливим.
Марічко, я ж тобі пояснив! Це Надія Миколаївна з бухгалтерії. По службі номер дала.
По службі, як же, почувся її голос із-за дверей. О десятий годині вечора по службі дзвонять?
Які десять вечора? Та я ж їй взагалі не дзвонив!
Брешеш. Бачила в твоєму телефоні.
Володимир відчув, як всередині все стиснулося. Він справді дзвонив Надії Миколаївні, але зовсім через інше. Донька колеги вступала до інституту, де працював його знайомий, і він обіцяв замовити добре словечко. Чисто людська прислуга, без жодного підтексту.
Марієчко, дай увійти, спокійно поясню.
Ні. Пояснюй звідси.
Володимир озирнувся. На сходовці могли з’явитися сусіди, а йому не хотілося пірнати родинні мантури на публіку.
Добре, слухай. Я дзвонив Надії Миколаївні, це правда. Та не через те, про що ти думаєш. У неї донька до медичного вступала, а там мій приятель працює. Ось і пообіцяв йому передати.
І ти гадаєш, я вірю тій казочці?
Це не казка, а правда!
Правда? А чого тоді мені нічого не сказав? Чого приховував?
Володимир завагався. Він справді не розповідав дружині про прохання колеги. Не з якихось поганих намірів, просто не вважав потрібним втручати її у службові дрібниці.
Не приховував. Просто не визнав значущим.
Та-а-ак, не визнав. А що ще не визнав значущим? Може, розкажеш, навіщо ти з нею по роботі в кав’ярні сидів?
У Володимира скривнуло серце. Звідки Марія могла це знати?
Звідки ти…
Настя Ластівка вас бачила. Каже, сиділи як голуб’ята, за рученьки трималися.
Ми не трималися за руки! обурився Володимир. І сиділи тільки півгодини. Вона частувала кавою вдячне за допомогу з донькою.
Авжеж, частувала. Такі вже вдячні нині пішли.
В голосі Марії чулася така лють, що Володимир зрозумів просто так вона його не впустить.
Марічко, кохана, ну подумай сама. Навіщо мені інші жінки? У мене є ти, є наша родина.
Була родина. А тепер немає.
Як немає? Що ти несеш?
А те й несу. Набридло мені жити з відступником.
Та який я відступник? Я ж нічого такого не робив!
Не робив? А що тоді робив? Романи крутив?
Володимир притулився чолом до дверей. Розмова урвала
Дочка Оксана відвезла батька до свого міста, а Галя відчула, як тягар власної упертіснї перетворив домівку на порожню шкатулку, де лишилася лише вона й її марні підозри.