Оксана Степанівна стерла пилюку з рамки старого знімка. На ньому вона сама у білому халаті поряд з колегами. Молода, усміхнена, сповнена надій. Тоді здавалося, що все життя попереду, що вона стане чудовим лікарем, рятуватиме людей, а всі будуть їй вдячні.
Мамо, знову за старе? голос доньки почувся з коридору. Прибери вже ці фото, нащо себе мучиш?
Не твоя справа, Олесю, буркнула Оксана Степанівна, але руки задрижали. Краще йди помий посуд.
Олеся зайшла у кімнату, сіла на диван поряд.
Мамо, скільки можна? Минуло стільки літ, а ти все не можеш забути. Ніхто вже не памятає того випадку, крім тебе.
Не памятають? гірко всміхнулася мати. А Людмила Григорівна памятає. Вчора здибала її в крамниці і голови не повернула. Робить вигляд, що не бачить.
Та може, просто не помітила! Чи окуляри вдома забула. Мамо, годі вже себе катувати!
Оксана Степанівна поставила рамку на місце й відвернулася до вікна. За шибкою мжичив дрібний дощ, такий же сумний, як і її настрій. Колись вона любила дощ, казала, що він змиває все лихе…
Почалося тридцять років тому, коли Оксана Степанівна працювала дільничним терапевтом у районній поліклініці. Молода, енергійна, старалась допомогти кожному пацієнтові, проводила по дванадцять годин на роботі щодня. Колеги поважали, хворі любили, завідувачка ставила за приклад.
Того дня до неї на прийом прийшла Ганна Семенівна Левченко, літня жінка, яка часто скаржилась на біль у серці. Оксана Степанівна звикла до її візитів, знала, що бабусі нема з ким поговорити, лікар для неї єдина віддушина.
Докторко, голубко, принісюквала Ганна Семенівна, сідаючи на стілець, серденько моє зовсім розболілось. Усю ніч не спала, думала, помру.
Давайте послухаю, Оксана Степанівна приклала стетоскоп до грудей пацієнтки. Серце билося рівно, жодних відхилень не чулось.
Ганно Семенівно, у вас усе гаразд. Може, через щось пережили?
Та що ви, докторко! Біль такий, ніби ніж у серце! старушка схопилася за груди. Можливо, якийсь укольчик зробите? Чи в лікарню направите? Мені так страшно самотній вдома!
За вікном кабінету вже збиралася черга на наступний день, часу катастрофічно бракувало, а вдома чекав хворий син із температурою. Оксана Степанівна стомлено потерла скроні.
Ганно Семенівно, я вас уважно оглянула. Серце працює нормально, тиск у нормі. Прийміть валерянки й гарно поспіть. Якщо погіршиться обовязково викличте швидку.
Та докторко…
Вибачте, у мене ще багато пацієнтів. До побачення.
Старушка повільно підвелася зі стільця, над
Марина Сергіївна дивилася на дощ за вікном, коли внук Святослав несподівано обійняв її за коліна, прошепотівши: “Бабусе, ти ж казала, що дощ змиває все погане так може, він змиє й твою сумну історію?”, і в цю мить вона відчула, як каменем упала з душі тридцятирічна кара, нагадуючи, що найважче пробачити саму себе, та без цього неможливо повернути до життя затьмарене
Та дощовина краплина на шибці для Марини Степанівни була наче сльоза вічної провини, що ніколи не висохне, бо іноді найважче пробачити саме собі.