У кабінеті чоловіка Оксана витирала пил, коли ганчірка зіштовхнула зі столу стопку паперів. Аркуші розлетілися, і вона, буркнувши, почала їх збирати. Під кріслом щось блиснуло маленький чорний предмет. Вона дістала потертий смартфон у звичайному чохлі.
«Дивно», прошепотіла Оксана, обертаючи телефон у руках.
Новий айфон Андрія завжди був або в кишені піджака, або на тумбочці. Цей був дешевшим, простішим… і незнайомим. Вона натиснула кнопку екран показав час і дату. Без паролю. В грудях стиснуло, а в горлі став ком.
Вона повільно сіла у крісло, не відводячи погляду від телефону. За двадцять років шлюбу було все: сварки, образи, недовіра. Але другий телефон… Оксана не вважала себе ревнивою. Довіряла Андрію, пишалася їхнім шлюбом. І тепер їй було страшно зазирнути у цю чорну коробочку з потенційно руйнівними таємницями.
«Двадцять років разом, син і дочка… Невже все даремно?» думки кружляли, поки пальці механічно гортали меню. Ніяких фото. Лише кілька контактів номери без імен, позначені літерами. І повідомлення… Оксана завмерла, побачивши чат із «М.І».
«Сьогодні о 19:00, як завжди?» писав Андрій три дні тому.
«Так, чекаю», коротка відповідь.
Через два дні:
«Дякую за вчора. Все як завжди на висоті», від нього.
«Рада, що сподобалось. Завтра вийде?»
«Постараюся, але не обіцяю. Оксана щось відчуває».
У Оксани потемніло в очах. Вона? Щось відчуває? До цієї миті вона навіть подумати такого не могла! В грудях розлилася жага, злість і розпач. Двадцять років довіри і все так просто?
Унизу хлопнули двері. Андрій повернувся раніше. Вона кинула телефон у кишеню халата, схопила ганчірку й удала, що продовжує прибирання.
«Оксанко, ти де?» голос із передпокою.
«У кабінеті, прибираю», відповіла вона, намагаючись говорити рівно.
Андрій зявився у дверях високий, підтягнутий, у костюмі. У пятдесят виглядав молодше за ровесників, і жінки досі оберталися. Раніше Оксана цим пишалася, зараз же відчула холодок страху.
«Як день?» спитала вона, ретельно витираючи полицю.
«Нормально, послабив краватку. Виснажливий клієнт, три години марнував час».
«Який клієнт? М.І?» хотілося випитати, але вона стрималася.
«Чому так рано?» повернулася, намагаючись розгледіти у рідних очах ознаки брехні.
«Зоскучився», обійняв її ззаду, вдихаючи аромат її волосся. Від нього пахло знайомими духами, але також трохи цигарками хоча кинув курити пять років тому.
«Піду в душ», поцілував у щоку й вийшов.
Оксана опустилася на диван. Що робити? Скандал? Стежити? Чи спитати прямо? Телефон у кишені тяжів. Вона дістала його й знову відкрила повідомлення. Нічого одвертого, ніяких любовних листів. Але сам факт таємного телефона багато про що говорив.
Вечір пройшов у напрузі. Вони вечеряли, дивилися серіал, говорили про дітей. Старший син, Тарас, служив у армії. Дочка, Марічка, готувалася до іспитів. Андрій поводився як завжди жартував, розповідав про роботу. Нічого підозрілого якщо не знати про телефон.
О десятій він пішов у душ, а Оксана вирішила діяти. Перевірила кишені піджака нічого. Потім портфель порожньо. Але в бічній кишені знайшла візитку: «Марта Іванівна» і номер. М.І?
Вода у ванній стихла. Оксана швидко повернула все на місце й лігла, вдаючи, що спить. Серце билося так голосно, що їй здавалося Андрій мусить чути.
Вранці вона прокинулася раніше й довго дивилася на його обличчя. Рідне, кохане і раптом таке чужВона взяла його руку і стиснула, усміхаючись через сльози, бо зрозуміла кохати означає не тільки вірити, але й мати сміливість пробачити.