**Лампа ледь не розвалила сімю**
Оленко, Вітьку, хто з вас розбив мою лампу? Це ж Степанова память! Надія Степанівна вдарила долонею по дубовому столу в вітальні старого будинку Біликів, і пил злетів зі зношеної скатертини, прикрашеної вишитими соняшниками. Будинок, збудований ще у тридцяті роки, пахнув старим деревом, нафталіном, свіжозвареним борщем і легким сируванням з підвалу. Антикварна лампа з бронзовою основою у вигляді виноградної лози та зеленим абажуром, яку Надія берегла як спогад про покійного чоловіка Степана, лежала на потертій підлозі, абажур зімявся, а ніжка тріснула, виставивши дроти. Її сиве волосся було зібрано у тугий пучок, квітчастий халат із соняшниками хитався, а окуляри у роговій оправі запотіли від гніву, руки тремтіли, стискаючи край стола.
Оленка, пятнадцятирічна онука, зірвалася з продавленого дивану, її темне волосся розкуйовдилося, а чорна футболка з кошенятами задралася, оголивши пояс джинсів. Вона вказала пальцем на молодшого брата, голос її був пронизливим.
Бабусю, це не я! скрикнула вона, кросівки скрипнули по підлозі. Це Вітько, він вічно все кидає, учора з мячем тут скакав!
Вітько, дванадцятирічний хлопчисько у зімятій синій толстовці з капюшоном, відклав планшет, де грав у перегони, його руде волосся стирчало, а очі округлилися від обурення.
Я? Оленко, ти брешеш! скрикнув він, скочивши. Бабуся, чесно, я не чіпав твою лампу! Це ж Оленка вчора тут тіктоки знімала, скакала, як цап!
Олег, син Надії, увійшов у вітальню, його робоча куртка, пропитана запахом оливи та металу, звисала з плечей. Він був майстром на заводі, щетина блищала від поту, а під очима лежали тіні від нічних змін.
Мамо, досить кричати, увесь дім гуде, сказав він, кидаючи куртку на скрипучу вішалку. Це ж просто лампа, старий хлам! Нащо через неї сварку розводити?
Марія, невістка Надії та мати дітей, розставляла тарілки на стіл, її світле волосся вибилося з неохайного хвоста, фартух із плямами від борщу та борошна хитався, а обличчя було втомленим від приготування їжі.
Олеже, не починай, сказала вона, голос був напруженим. Це не хлам, це мамина лампа, їй вона дорога як память про Степана. Оленко, Вітьку, зізнавайтеся, хто винний, і давайте розберемося!
Лампа, що лежала на підлозі, стала не просто зламаною річчю, а символом родинного розладу, де кожен бачив у ній свої образи, втому та нестачу уваги.
До вечора сварка розгорілася з новою силою. Вітальня, освітлена тьмяною люстрою з облупленою фарбою, гула від суперечок. Надія сиділа у старому кріслі з витертою оббивкою, латаючи шерстяну шкарпетку, голка миготіла, а клубок ниток котився по підлокітнику. Олег пив чай з тріснутої чашки з написом «Найкращий майстер», газета з кросвордом лежала зімятою на столі. Марія мила посуд на кухні, але її голос лунав через відчинені двері, де пахло борщем та кропом. Оленка перегортала підручник з біології, навушники звисали на шиї, а Вітько будував хитку вежу з кубиків, які зараз же з гуркотом розвалювалися.
Оленко, я ж бачила, ти вчора в вітальні свої танці знімала! сказала Надія, окуляри зісли на ніс. Лампа сама на підлогу не впала!
Оленка кинула підручник на диван, щоки почервоніли, голос затремтів.
Бабусю, я танцювала, але лампу не чіпала! скрикнула вона, коса гойданулася. Це Вітько, він вранці з мячем носився, я чула, як він бив його об стіну!
Вітько підскочив, кубики розсипалися, а толстовка задралася.
Я з мячем? Оленко, ти спеціально! сказав він, ткнувши пальцем у сестру. Я взагалі у своїй кімнаті був, у перегони грав! Бабуся, вона бреше!
Олег відставив чашку, чай пролився на скатертину, голос був роздратованим.
Мамо, це стара лампа, чого ти розвелася? сказав він, потираючи скроні. У нас у домі безлад, я на заводі по дванадцять годин працюю, а ви через хлам орете, як на базарі!
Марія зайшла з кухні, витираючи руки фартухом, очі блиснули, брови зійшлися.
Олеже, це не хлам, це мамина память про Степана! сказала вона, голос задріжав. І не тисни на дітей, вони не винні, вони просто діти! Надіє Степанівно, давайте розберемося без криків.
Надія встала, халат зашурхав, голка випала з рук, уколовши палець.
Память? Маріє, ця лампа усе, що в мене залишилося від Степана! скрикнула вона, очі заблищали. Ми під нею листи читали, весілля планували! А ви ви мене старою непотрібною вважаєте, у своїй же хаті!
Оленка зірвалася, рюкзак звалився з дивану, а очі наповнилися сльозами.
БабусюОленка закрила очі, обняла бабусю міцніше і прошепотіла: “Пробач нам усім, і давай залишимо це позаду” а лампа, що тепер стояла на столі, світила теплим світлом, немов Степан сам усміхався їм із темряви.