Донька повертається
Я їду, тату, голос Софійки тремтів, але очі палали впертістю. Вона стояла на порозі їхньої тісної кухні, стискаючи телефон, нібто рятівний круг. На її джинсовій куртці блищала значка з написом «Мрія». До тітки Оксени. До Києва. Там хоча б є життя.
Остап завмер, тримаючи в руках чашку з охололою кавою. Його донька, його Софійка, дивилася на нього так, наче він був чужаком. За вікном шуміло вечірнє місто клаксони авто, сміх сусідських дітей, але в грудях у Остапа було тихо, як перед бурею.
Їдеш? перепитав він, намагаючись стримувати голос. Його пальці стиснули чашку, щоб кістки побіліли. І що, гадаєш, там буде краще? Без мене?
А що тут? Софійка зітхнула, відкидаючи темне волосся з обличчя. Ти сам у минулому застряг. З мамою. З цим своїм автобусом. Я більше не можу, тату. Мені пятнадцять, а я ніби в клітці!
Вона розвернулася й пішла у свою кімнату, грюкнувши дверима. Звук лунав у квартирі. Остап поставив чашку на стіл, відчуваючи, як серце стискається. Він знав, що Софійка має рацію він чіплявся за минуле, як за рятівний круг. Але відпустити її? Це було понад його сили.
***
Ранок у їхній панельці на околиці міста пахнув кавою, трохи підгорілими тостами й машинним маслом, яке Остап приносив на одязі. Він прокинувся о шостій, як завжди, щоб встигнути на перший рейс. Його старий автобус, пофарбований у вицвітлий синій, чекав на стоянці депо. Робота водієм була рутинною, але надійною як ритм серця. Вона тримала його на плаву після смерті Марії, його дружини, пять років тому.
Софійко, вставай, запізнишся до школи! крикнув він, стоячи біля плити й перевертаючи омлет. Сковорода шипіла, а по радію тихо грала якась попса. У відповідь тиша. Софійка останнім часом майже не розмовляла з ним, ховаючись за навушниками або екраном телефона.
Тату, я сама розберуся, буркнула вона, зявившись у кухні. Її шкільна форма була трохи помятою, чорні кеди розвязані, а рюкзак висів на одному плечі. Ти знову всю ніч у гаражі сидів?
Треба було двигун перевірити, Остап знизав плечима, подаючи їй тарілку з омлетом і бутербродом. Їж, а то до обіду не дотягнеш.
Я не голодна, Софійка закатила очі, але взяла бутерброд і відкусила шматок. Вона була такою схожою на Марію ті самі темні очі, той самий впертий підборідок, та сама звичка хмуритися, коли сердилася. Іноді Остап дивився на доньку й бачив дружину, яка сміялася в їхній старій квартирі, коли вони лише починали жити разом. Але Марії не стало рак забрав її швидко, залишивши його з десятирічною Софійкою й пустотВони сиділи за сніданком, і Остап раптом зрозумів, що його автобус це не лише робота, а місце, де він може бути поруч з тими, кого любить, і тоді Софійка посміхнулася й тихо сказала: «Тату, може, колись я теж стану водієм».