Ти не заслужила моїх сліз
Памятай, Оленко: якби не я, ти б взагалі людиною не стала, сказала матір, заколюючи волосся шпилькою з бурштином. Я тебе на своїх руках виходила, чоловіка тобі гарного знайшла, з дитиною допомагаю а ти?
Олена мовчки мила посуд. Її руки машинально ковзали по тарілках, але всередині стискалося в тугий вузол. Вона знала: зараз почнеться лекція про те, як вона все робить не так.
А про твою роботу я взагалі мовчу. Хто бухгалтером стає після філфака? Ганьба. Ти ж могла вчителем бути. Як Соломійка, донька моєї подруги. А ти…
Олена не відповідала. Вона давно навчилася мовчати. Мовчання було її єдиним щитом. Коли вона намагалася заперечити все перетворювалося на бурю. Мати вміла бити словами.
Родина жила в старенькій «трьошечці» на околиці міста: Олена, її чоловік Андрій, шестирічна донька Марійка та мати Галина Миколаївна. Після смерті батька Олена наполігла, щоб мама переїхала до них. Спочатку здавалося, що це гарна ідея: бабуся поруч, зможе піклуватися про Марійку, Олена спокійно працювати.
Але дуже скоро Галина Миколаївна зайняла весь простір. Вона розпоряджалася в домі, коментувала кожен крок, і в її очах навіть чай Олена заварювала «неправильно».
Андрій терпів. Іногда намагався жартувати, іногда зникав у гаражі надовго. Він був простим, добрим, трохи втомленим чоловіком. У ньому не було пафосу, зате було тепло. Олена любила його, але з кожним роком це тепло віддалялося ніби щось холодне стояло між ними. І це «щось» сиділо на кухні, у халаті з квітами, і розповідало, як усе має бути.
Все змінилося після дзвінка від дільничного лікаря. Матері ставало гірше: сильні головні болі, втрата орієнтації, нудота. Діагноз підтвердив найгірші побоювання гліобластома, неоперабельна. Лікарі говорили про «кілька місяців», якщо пощастить рік.
Олена не плакала. Вона просто завмерла. А потім ввімкнулася як автомат. Аналізи, поїздки по клініках, консультації. Вона переносила робочі зустрічі, просила начальника дозволити працювати віддалено. Він пішов назустріч. Андрій теж. Навіть Марійка, здавалося, відчувала, що мама тепер усе робить сама.
Галина Миколаївна, здавалося, не дуже змінилася. То скаржилася на медсестру, то грубила лікарю, то критикувала, що борщ «не такий, як треба». Лише іноді, коли думала, що її не чуОлена подивилася на спокійне небо, де вперше побачила не обрії, а крила.