**Щоденниковий запис**
Сьогодні донька запитала мене: «Мам, а ти теж колись хотіла бути художницею?»
Оленка сиділа біля кухонного стола, стискаючи тоненький пензель. На аркуші акварелі під її рукою народжувалася нерішуча, але зігріваюча серце гілка бузку фіолетові мазки тремтіли, немов боялись розплистися.
«Хотіла», з усмішкою відповіла я, стоячи біля плити. «Тільки мені було девять, і я вирішила, що стану лікарем рятувати людей».
«А потім передумала?»
Я взяла чайник, прокрадаючись поглядом. Такі розмови завжди лякали. За ними ховалося багато старі мрії, нездійснені надії, вибори, зроблені розумом, а не серцем.
«Так. Життя склалося інакше».
Коли я всиновила Оленку, мені було тридцять три. До того часу я пережила багато: діагноз безпліддя, розлучення, що залишило порожнечу, і нескінченні поради знайомих «змирися», «спробуй ще раз», «візьми дитину». Я не хотіла брати. Не через егоїзм через страх: чи вистачить сил, чи вистачить любові? Але однієї миті в дитбудинку я побачила Оленку худу дівчинку з косами, яка сиділа в кутку й малювала олівцем квіти. Вона підвела на мене очі, і в них було стільки дорослої жалоби, що я відчула біль у грудях. Через рік вона назвала мене мамою.
Тепер Оленці було десять. Вона вчилася в звичайній школі, де я працювала вчителькою літератури. Колеги і батьки поважали мене «та сама вчителька, що всиновила дівчинку з притулку». Але я не шукала схвалення. Я лише хотіла подарувати їй життя, де ніхто не нагадував їй про минуле.
«Наталіє Олександрівно, якщо хочете, щоб Оленка вступила до нашої школи, заповніть анкету. І документи, зокрема свідоцтво про народження». Жінка в приймальні школи дивилася суворо, але не зло. Її окуляри блищали під лампами.
«Звичайно», зігнула я голову, приховуючи хвилювання. «Ми все підготуємо».
Я підготувала все заздалегідь. Нове прізвище Оленки було вписане в документи акуратно, без натяків на усиновлення. Не те щоб це була таємниця, але я не хотіла, щоб минуле доньки стало приводом для співчуття чи питань. Я знала, як жорстокими можуть бути діти, як одне слово може поранити.
Ввечері ми пекли яблучний пиріг. Оленка чистила яблука, мов справжній митець: тонкі скибочки шкірки падали в миску, а цукор вона насипала обережно, немов боялася порушити якийсь невидимий порядок.
«Мам, а в новій школі є гурток малювання?»
«Є. Дуже гарний. Ще театр і басейн».
«А якщо мене не візьмуть?»
Я подивилася на доньку. Вона не підводила очей, але пальці завмерли над мискою.
«Візьмуть, Оленко. Ми зробимо все можливе».
Дзвінок лунав у суботу вранці. Я вийшла у двор, щоб відповісти у квартирі звук був занадто голосним. Жіночий голос у трубці був глухим, немов пробивався крізь роки.
«Це ви Наталія?.. Я я мати Оленки».
Світ на мить звівся. Я схопилася за перила. Помітила все: порошинку на пальто, тріщину в асфальті, власне дихання, що стало важким.
«Що вам треба?»
«Я я нічого не прошу. Просто хотіла знати, як вона. Можна хоча б побачити її?»
«Вона вас не памятає», пролунало від мене жорсткіше, ніж я відчувала. «У неї нове життя. Будь ласка, не руйнуйте його».
«Я розумію. Пробачте».
Гудки.
Я повернулася в квартиру, але не відразу помітила, що Оленка стояла у сходах. Вона мовчала, але її очі були напруженими, як у кошеняти, що почуло незнайомий звук.
«Хто це був?»
«Помилилися номером», збрехала я, відчуваючи, як брехня застрягла в горлі. «Іди, сніданок готовий».
Через кілька днів мене викликали до школи. Оленка побилася з однокласником це було на неї зовсім не схоже. Я сиділа у вчительській напротив класної, поки донька чекала в коридорі.
«Вона вдарила хлопчика», сказала вчителька, поправляючи окуляри. «Каже, що він її образив».
«Як?» я стиснула сумку.
“Оленка сама розповість. Але, Наталіє Олександрівно, ви ж розумієте діти інше говорять те, що чують від батьків”.
Оленка сиділа на стільчику, дивлячись у підлогу. Коли я підійшла, вона підвела очі й прошепотіла:
«Він сказав, що у мене немає справжньої родини. Що я не його рівня. І ще що ти не моя мама».
«Хто йому це сказав?!»
«Не знаю. Але він точно знав».
Уночі я не спала. Лежала в темряві, дивлячись у стелю, і вперше відчула, що моя брехня як тріщина у склі. Її ледве видно, але навіть легкий поштовх і воно розібється.
Наступного дня зателефонувала та жінка. Її звали Ірина. Вона попросила зустрічі. Я вагалася, але щось можливо, втома від брехні, можливо, інтуїція змусило мене погодитися.
«Приходьте. Тільки без істерік. І Оленці ні слова».
Ми зустрілися в парку, біляМи стояли на алеї з каштанами, і я подивилася на Ірину, розуміючи, що діти іноді сильніші за нас вони знають, як любити без умов, прощати без суду, і бути родиною навіть там, де кровні звязки давно перервалися.