Доля відкрила щасливі двері
Як непередбачувані людські долі Буває всього посполу. І ось, коли здається, що лихо не відступить, раптом приходить щастя, про яке навіть не сміли мріяти. Так сталося з Марією Іванівною.
Розмови на лавочці
Інколи, коли не спиться через вік, вона згадує минуле й думає про теперішнє. У молодості вона вийшла заміж за Михайла. Кохалися щиро. Вона певна була він єдина її любов. Збудував Михайло хатину, сподіваючись на дітей.
Господарювали разом. Завершать справи, сядуть на лавку біля хати й діляться думками та мріями.
Ось думаю, говорить Михайло, треба ще прибудову зробити. Хата міцна, але тіснувата. Як діти підуть, місця не вистачить.
Марія обіймає чоловіка. Добрий він у неї, розумний.
Так часто сиділи вони вдвох, а Михайла турбувала ще одна думка, хоч і молодий був.
Коли трапиться таке, що я піду першим, поховай мене по-людськи, гідно.
Що ти, Мишко? дивувалась Марія. Про що говориш? Житимемо ще довго.
У школі бачив, як одного діда хоронили ні хреста, ні імені, ні квітки. Отак не хочу.
Не час про це, заспокоювала вона. А як прийде година, все буде як треба.
Мета
З того часу Марія вирішила: треба збирати гроші на старость і на похорони. У кожного є мрія, що рухає вперед.
Ось і в неї зявилася мета. Состарилася вона сама, гроші складала вже для себе. Хотіла бути впевненою, що все буде гідно. Так і засіла ця думка у голові. Гроші ховала вдома, у схованці. Ні рідні, ні близьких не було. Чимало зібрала за життя, але все відкладала увійшло в звичку. Не дарував Бог дітей, то й жила самотньо.
Та не їй судилося поховати Михайла, а іншій жінці. Пішов від неї чоловік. Не через те, що не любив, а так вийшло. Ще молодими були, коли Михайло, працюючи водієм, поїхав у сусіднє село на жнива. Там зустрів свою першу кохану Віру.
Так і трапилося опинився у неї. Каявся, але Одного разу знову поїхав у те село й побачив Віру з трирічним хлопчиком, схожим на нього.
Віро, це мій син? навіть не запитав, а просто сказав.
Так, Мишко, твій Стьопка.
Він пригорнув хлопця і зрозумів його дитина.
Удар
Одного дня Марія була у дворі, коли підїхав Михайло з сином. Вона відразу зрозуміла його дитина.
Пробач, Маріє, не гадав, що так вийде, стояв перед нею з сином. Ось, виявляється, син є. Памятаєш, коли їздив у те село? Там і сталося Пробач.
Вона дивилася на Стьопку й усміхалася, а по щоках котилися сльози. Доброю була, раділа, що в чоловіка є син, якщо вона не змогла дати йому дитину.
“Хороше хоть, що інша зуміла”, думала вона крізь сльози.
Довго говорили. Нарешті Марія вирішила:
Дитині потрібен батько. Значить, так судилося. Іди, живи з сином. А я вже якось.
Пішов Михайло, але не забував її. Навідувався то сам, то з Стьопкою. Вона раділа, частувала пирогами. Стьопка ріс, ставав копією батька, допомагав Марії й шанував її.
Дякую тобі, Маріє, казав Михайло. Дякую, що зрозуміла нас.
Звістка
Ось Степан уже підріс, закінчував школу, коли однаОдного дня Степан зі своєю родиною привіз Марію Іванівну у своє нове помешкання у Львові, де вона прожила щасливо до глибокої старости, оточена любовю тих, кого колись врятувала.